Коли Лоренцо пішов, Дженні промовила:
— Ніколи в житті не бачила таких гарних очей, як у тебе, — вона намагалася, як могла, виказати подяку. Обличчя її було серйозним і сумним. — Чесно, — повторила вона, — ніколи в житті таких не бачила. Будь-яка дівчина марила б такими очима.
Джейкоб розсміявся, проте був зворушений. Він легенько торкнувся її руки.
— Будь розумницею. І не шкодуй сил, тоді стану тобою пишатися... і якось проведемо приємний вечір удвох.
— Мені завжди з тобою приємно, — очі Дженні дивилися прямо в його очі — вп’ялися в них. Голос звучав ясно й невиразно. — Чесно, я не жартую щодо твоїх очей. Вічно тобі ввижається, ніби я жартую. Я хочу віддячити тобі за те, що ти для мене зробив.
— Та ну, що я такого зробив? Просто побачив твоє обличчя і... не зміг відірватися, що, по-моєму, цілком природно.
З’явилися артисти, і Дженні перевела на них жадібний погляд.
Вона була такою юною... ніколи ще Джейкоб не відчував подих юності так близько. До сьогоднішнього дня він і себе зараховував до когорти молодості.
Опісля, у темній печері таксі, напарфумлена ароматом, який для неї сьогодні придбав Джейкоб, Дженні прихилилася до нього, припала до нього. Він безутішно поцілував її. В її очах та на губах не промайнуло й тіні пристрасті; дихання трохи віддавало шампанським. Вона горнулася тісніше й все завзятіше. Він взяв її руки й поклав їй на коліна.
Вона ображено відсунулася.
— Що з тобою? Я тобі не подобаюся?
— Даремно я дозволив тобі випити стільки шампанського.
— Чому? Мені й раніше траплялося випивати. У мене міцна голова.
— Як тобі не соромно? Коли почую, що ти десь випиваєш — буде тобі непереливки.
— Так чого ж ти так бісишся?
— Про що ти тільки думаєш? Хочеш, щоб про тебе пліткували всі торговці содової?
— Ох, замовкни!
Якусь мить вони їхали мовчки. Потім її пальці ковзнули в його долоню.
— Я люблю тебе більше за всіх, і ніяк цьому не зараджу.
— Моя маленька Дженні, — він знову обійняв її за плечі.
Повагавшись, Джейкоб знову спробував її поцілувати, і знову його охолодила невинність її цілунку, очі, що під час зближення втупилися в темряву ночі, у темряву світу поза його спиною. Їй поки невідомо, що розкіш — це таїна зсередини; коли вона це зрозуміє й розчиниться у Всесвітній пристрасті, він зможе взяти її без сумнівів і каяття.
— Ти мені шалено подобаєшся, — сказав він, — подобаєшся — як мало хто до сих пір. Але в мене не йдуть з голови твої слова про випивку. Тобі не можна пити.
— Я зроблю все, що забажаєш, — мовила вона; затим повторила, не зводячи погляду з його зіниць: — Все.
Авто під’їхало до її будинку, і Джейкоб поцілував її на прощання.
Додому їхав у піднесеному настрої; молодість Дженні та її плани на майбутнє його хвилювали більше, аніж власні мрії замолоду. Так, схилившись уперед і легко спираючись на тростину, багатий, молодий, щасливий, він пропливав по світлих вулицях і темних провулках назустріч власному непередбачуваному майбутньому.
Через місяць, одного вечора, Джейкоб сів із Фарреллі в таксі та назвав водієві адресу приятеля.
— Тож ти закоханий в цю крихітку, — весело промовив Фарреллі. — Дуже добре, не стану тобі заважати.
Джейкоб вислухав його з чималим невдоволенням.
— Я зовсім в неї не закоханий, — розтягнув він по складах. — Біллі, я хочу, щоб ти дав їй спокій.
— Дам, звичайно дам, — з готовністю погодився Фарреллі. — Я не знав, що ти зацікавлений: вона говорила, що нічого від тебе не добилася.
— Річ у тім, що тобі вона насправді не подобається. Думаєш, я був би цілковитим дурнем, аби ставати на вашому шляху, коли б знав, що ви двоє закохані один в одного? Але тобі вона абсолютно байдужа; що стосується її, то вона просто розгубилася: ти її захопив.
— Гаразд, — погодився Фарреллі, знуджений розмовою. — Я до неї не торкнуся ні за які гроші.
Джейкоб розсміявся.
— Торкнешся, я тебе знаю. Навіть просто так, знічев’я. Я лиш проти якоїсь… якоїсь несерйозної пригоди.
— Зрозумів я тебе. Я не торкнуся до неї.
Джейкобу довелося задовольнятися цією обіцянкою. Він не особливо вірив Біллі Фарреллі, проте здогадувався, що той добре до нього ставиться й завжди каже правду, якщо його не підштовхне до неправди сильніше почуття. Проте цього вечора його роздратували її зчеплені під столом руки. Коли він звернувся до Дженні з докором, вона щось збрехала; тоді запропонувала відразу відвезти її додому, обіцяла цього вечора більше не розмовляти з Фарреллі. Йому здалося, що він поводиться нерозумно й безглуздо. Було б куди простіше, якби на слова Фарреллі: «тож, ти закоханий в цю крихітку», можна було б відповісти просто «так».