Але це була б брехня. Нікого ще він так не цінував, як Дженні. Він бачив, як в ній пробуджується особливо індивідуальний темперамент. Дженні любила все просте й спокійне. Вона вчилася розрізняти речі й відгороджуватися від всього банального й несуттєвого в житті. Джейкоб намагався давати їй книги, але незабаром зрозумів, що це марна справа, і почав знайомити Дженні з різними людьми. Чоловік розробляв різні ситуації й опісля пояснював їх, а коли вдячність і ввічливість розквітли з її душі, то став радіти цьому. Ще він цінував її безмежну віру в нього, цінував, що вона, судячи про інших людей, звертається до нього як до еталона досконалості.
Ще до того, як картина Фарреллі вийшла на екрани, Дженні — через те, що дівчина важко працювала — запропонували контракт на два роки: перші пів року вона отримуватиме по чотири сотні на тиждень, а далі — все більше й більше. Втім, треба було переїхати на Тихоокеанське узбережжя.
— Хочеш, я почекаю? — запитала Дженні одного вечора, коли вони з Джейкобом поверталися з поїздки за місто. — Чи не залишитися мені тут, у Нью-Йорку, біля тебе?
— Треба їхати туди, де запропонували роботу. Час самій піклуватися про себе. Тобі вже сімнадцять.
Сімнадцять... але вона його ровесниця, у неї немає віку. Її темні очі під жовтавим солом’яним капелюшком повнилися долею так, мовби сама вона не пропонувала відректися від неї.
— Я думаю, що було б, коли б мені не зустрівся ти. Маю на увазі, чи хтось би попіклувався про мене?
— Ти б сама прекрасно впоралася. Викинь з голови те, що нібито залежиш від мене.
— Але я залежу. Це зі мною сталося завдяки тобі.
— Нічого подібного, — він хитнув головою, але не навів доказів.
Йому подобалося, що Дженні так думає.
— Не уявляю собі, що б я без тебе робила. Ти мій єдиний друг... єдиний, кого люблю. Розумієш? Тобі зрозуміло, що я маю на увазі?
Джейкоб усміхнувся, задоволений тим, що в Дженні з’явилося самолюбство: вона вимагає, щоб її правильно зрозуміли. Цього дня вона була ще гарнішою, аніж досі: ніжною, яскравою й небажаною для нього. Та інколи він замислювався: чи не була ця безтілесність звернена виключно до нього, чи не була лише одною з її сторін, яка навмисно приховувала інші від нього. Найбільше їй подобалося товариство чоловіків молодших, нехай вона й вдавала, ніби їх зневажає. Білл Фарреллі, вірний своєму слову, дав Дженні спокій — від цього юна актриса сповнилася печаллю.
— Коли чекати тебе в Голлівуді?
— Незабаром, — пообіцяв Джейкоб. — І ти будеш навідуватися в Нью-Йорк.
Вона заплакала.
— Ох, я так сумуватиму за тобою! Плакатиму! — дві великі сльозинки відчаю скотилися по її теплих, кольору слонової кістки, щоках. Чорт! — схлипувала вона. — Ти був до мене такий добрий! Дай мені руку! Дай руку! Ні в кого ще не було такого друга. Де мені знайти такого, як ти?
Тепер це була акторська гра, втім, клубок болю застряг у горлі Джейкоба. Якусь мить в його голові бродила — мов засліплений чоловік, що раз у раз натикається на меблі, — дика ідея одружитися з Дженні. Він знав: йому варто лише натякнути — і він стане для неї єдиною близькою людиною, тому що завжди розумітиме її.
Наступного дня, на вокзалі, Дженні раділа квітам, своєму купе, майбутній подорожі — найдовшій з усіх, у яких коли-небудь бувала. Коли дівчина цілувала його на прощання, її глибинні очі знову впивалися його поглядом, і тіло її, мовби протестуючи проти розлуки, міцно притулилося до нього. Дженні знову плакала, але Джейкоб знав, що за її сльозами ховається радісне очікування пригод в незвіданих краях.
Коли він йшов зі станції, Нью-Йорк здався йому навдивовижу пустим. Дивлячись очима Дженні, він вбачав споконвічні барви міста, але воно знову вицвіло, як старі, подерті шпалери.
Наступного дня Джейкоб вирушив у контору, розташовану на найвищому поверсі будівлі на Парк-Авеню, аби переговорити зі знаменитим фахівцем, якого вже роками не бачив.
— Я б хотів, щоб ви ще раз перевірили мою гортань, — попросив він. — Надії особливої немає, але, може, щось змінилося.
У його горлі опинилася складна система дзеркал. Він вдихав і видихав, видавав високі та низькі звуки, кашляв за командою. Фахівець клопотався, промацував. Зрештою сів і зняв окуляри.
— Змін немає, — сказав він. — Патології у зв’язках немає, просто вони зношені. Лікувати нічого.
— Я так і думав, — смиренно погодився Джейкоб, немовби вибачаючись за своє нахабство. — Практично те саме ви говорили мені першого разу. Я просто не був упевнений, що це остаточно.