Вийшовши з будівлі на Парк-авеню, він зрозумів, що дещо втратив. Це — дещиця надії, що якогось дня любов дитини…
«У Нью-Йорку порожньо, — телеграфував він Дженні. — Всі нічні клуби закрилися. На статуї Громадянської Гідності — траурні вінки. Благаю, працюй в поті чола й будь невимовно щасливою».
«Дорогий Джейкобе, — відповідала вона, — так тебе не вистачає! Ти наймиліший, кращих за тебе не було і немає, повір мені, любий. Не забувай мене, будь ласка. З любов’ю, Дженні».
Настала зима. Картина з Дженні, знята на Сході, вийшла на екрани, у журналах для любителів кіно були опубліковані замітки та попередні інтерв’ю. Джейкоб сидів у своїй квартирі, знову й знову прокручуючи на новому фонографі сонату Крейцера, і переглядав короткі листи Дженні — пихаті, але ніжні, а також статті, де йшлося про те, що Біллі Фарреллі відкрив нову зірку. У лютому він заручився з однією старою знайомою, тепер вдовою.
Вони відправилися у Флориду, але раптом втяглися у вир конфліктів у коридорах готелю та за грою у бридж, тож вирішили скасувати плани. Навесні Джейкоб замовив каюту на «Парижі», але за три дні до відплиття передумав і поїхав до Каліфорнії.
Дженні зустріла його на станції поцілунком і, поки вони їхали в машині в готель «Амбасадор», горнулася до його руки.
— От і приїхав! — вигукнула вона. — Я вже думала, не дочекаюся. Така ж бо розлука.
Вимова Дженні свідчила про успішну роботу над собою. Вічне «щоб тебе!» зі своєю гамою здивування, жаху, огиди чи захоплення, кудись поділося, але й на заміну не випливали такі евфемізми, як «шик» чи «браво». Коли їй не вистачало слів, щоб висловити свої почуття, вона просто мовчала.
Однак у сімнадцять місяці спливають, мов роки, і Джейкоб вловив у ній зміну: Дженні у всіх сенсах перестала бути дитиною. Її розум постійно був чимось зайнятий — пропускати повз вуха слова співрозмовника їй не дозволяла вроджена делікатність, але й свої судження дозрівали. Кіно для неї вже не було розвагою, дивом чи божественною випадковістю; всі «не хочу, прийду завтра» — заборонялися. Кіно стало частиною її життя. Життєві обставини переростали в кар’єру, яка була відокремленою від годин, не підпорядкованих дисципліні.
— Якщо ця картина буде не гіршою за попередню — тобто мій успіх буде таким самим, Хекшер розірве договір. Всі, хто передивився поточний знімальний матеріал, кажуть, що в моєму характері вперше з’явилася сексуальність.
— Не помітив, — пожартував Джейкоб.
— Ти ніколи не помічаєш. А вона в мене є.
— Знаю, що є, — підкоряючись необдуманому поривові, він взяв Дженні за руку.
Вона швидко перевела на нього погляд. Джейкоб посміхнувся — зі секундним запізненням. Дівчина теж відповіла усмішкою, і сяйливе тепло посміху перекрило його помилку.
— Джейку, — вигукнула Дженні, — мені кричати хочеться від радості, що ти приїхав! Я замовила тобі номер в «Амбасадорі». Всі кімнати були зайняті, але вони когось вигнали, бо я наполягла, що мені треба кімната. Через пів години я пришлю за тобою свою машину. Як добре, що ти приїхав у неділю: я цілий день вільна.
Вони пообідали в мебльованій квартирі, яку Дженні орендувала на зиму. Обстава в мавританському стилі 1920-х років була повністю успадкована від якогось попередника. Дженні відгукнулася про неї з насмішкою — очевидно, що хтось сказав їй, що квартира жахлива; але коли Джейкоб зволів запитати чому вона так гадає, виявилося, що вона не знає причини.
— От би сюди більше приємних чоловіків, — сказала Дженні за ланчем. — Тобто приємних чоловіків тут багато, але я хочу сказати... Ну, таких, як у Нью-Йорку, які знають навіть більше, ніж ми, дівчата. Як ти, наприклад.
Після обіду Джейкоб довідався, що їх запрошено на чай.
— Не сьогодні, — запротестував він. — Я хочу побути з тобою наодинці.
— Добре, — зі сумнівом у голосі погодилася Дженні, — напевно, можна буде зателефонувати. Я думала... Ця жінка відома своїми статтями, і мене туди запросили вперше. Але якщо ти хочеш...
Обличчя її ледь помітно витягнулося, і Джейкоб поспішив запевнити, що дуже-дуже хоче піти. Поступово він зрозумів, що їх запрошено не на одну вечірку, а на три.
— У моєму становищі це необхідно, — пояснила Дженні. — Інакше бачишся тільки зі своєю знімальною групою, а це занадто вузьке коло, — (Джейкоб посміхнувся.) — Гаразд, так чи інакше, розумнику, так роблять у недільні дні повсякчас і навіки.
На першій чайній вечірці Джейкоб зауважив, що жінок зібралося значно більше, ніж чоловіків, а також більше другорядних персон — журналісток, дочок операторів, жінок монтажерів, — ніж важливих. Ненадовго з’явився молодий латиноамериканець, якого звали Раффін, переговорив з Дженні й пішов; заглянула пара-трійка зірок, які з дещо перебільшеним інтересом розпитували про здоров’я дітей. Ще кілька знаменитостей зібралися в кутку й непорушно позували, нагадуючи статуї. Тут був і якийсь розгублений, надто схвильований письменник, який намагався залицятися то до однієї, то до іншої дівчини. Ближче до вечора раптом виявилося, що багато хто вже трохи напідпитку; коли Джейкоб із Дженні виходили за поріг, хор голосів звучав писклявіше, ніж вдень.