— Ти в мене не закоханий!
— Ти просто хочеш сказати, що це тебе абсолютно не цікавить! — і він відчув легкий укол страху.
Вона сіла прямо, випроставшись з кільця його обіймів.
— Авжеж, цікавить! Ти ж знаєш, що понад усе на світі мене цікавиш ти!
— Цікавлю більше, аніж містер Раффіно?
— О Господи! — зневажливо запротестувала вона. — Раффіно — всього-на-всього хлопчисько!
— Я кохаю тебе, Дженні!
— Ні, не кохаєш.
Він стиснув руки. Чи то гра уяви, чи її тіло інстинктивно почало опиратися? Але вона притулилася до нього, і він її поцілував.
— Сам знаєш, що Раффін — це все дурниці...
— Напевно, я ревную...
Відчуваючи себе дуже наполегливим і тому непривабливим, він її відпустив. Але укол страху став болем. І хоч він знав, що вона втомлена, і що почувалася невпевнено через його нове ставлення, він ніяк не міг заспокоїтися.
— Я і не підозрював, як багато ти для мене значиш! Я не знав, чого мені весь цей час не вистачало! Тепер я знаю: мені потрібно було, щоб ти була поруч зі мною!
— Що ж, ось я і поруч.
Він вирішив, що це було запрошенням, але вона втомлено обм’якла в його обіймах. Всю решту шляху він так і тримав її на руках — вона закрила очі, а її коротке волосся звисало назад, мов у потопельника.
— Водій довезе тебе до готелю, — сказала вона, коли машина під’їхала до її апартаментів. — І не забудь: завтра ти снідаєш зі мною на студії!
Раптом, коли він сказав, що хотів би зайти, а вона відповіла, що вже пізно, вони мало не посварилися. Жоден з них ще не встиг відчути зміну, яка вплинула на обох опісля його зізнання. Вони раптом перетворилися на чужих людей: Джейкоб відчайдушно намагався повернути час назад на пів року й знову пережити ту ніч в Нью-Йорку, а Дженні бачила, як це почуття — більше схоже на ревнощі, аніж на любов — поступово опановує ним і виповзає назовні, витісняючи колишню турботу й розуміння, з якими їй було так комфортно.
— Але ж я не люблю тебе так, — крикнула Джейн. — З чого ти взяв, що можеш ні з сього ні з того ось так звалитися на голову й жадати такої любові?
— Така любов тільки для Раффіно?
— Клянуся, що ні! Я з ним навіть не цілувалася ніколи!
— Гм! — зараз він став білим розгніваним птахом.
Навряд чи зміг би пояснити цю неприпустиму поведінку, але щось таке нелогічне, як любов, змусило його не відступати.
— Актриса!
— Ох, Джейку! — вигукнула вона. — Прошу тебе, відпусти мене! Ще ніколи в житті я не відчувала себе так жахливо, я нічого не розумію!
— Ну, я пішов, — раптом сказав він. — Не знаю, що зі мною сталося, але я просто голову втратив і не тямлю, що кажу! Я тебе люблю, а ти мене не любиш. Колись любила, або думала, що любиш, але тепер це, мабуть, минулося.
— Але ж я тебе люблю! — вона на мить змовкла. Червоно-зеленаве сяйво реклам заправної станції на розі освітлювало боротьбу на її обличчі. — І якщо ти мене дійсно любиш, я вийду за тебе хоч завтра!
— Виходь за мене! — вигукнув він.
Дівчина настільки потонула у своїх словах, що нічого не помічала навколо.
— Я вийду за тебе хоч завтра! — повторила вона. — Ти подобаєшся мені більше за всіх на світі, і я думаю, що з часом полюблю тебе так, як ти хочеш, — вона схлипнула. — Але... Хіба я могла подумати, що це коли-небудь трапиться... А зараз, будь ласка, дай мені спокій!
Заснути Джейкоб не зміг. Допізна з бару «Ембассадор» лунала музика, а біля в’їзних воріт юрбилася зграйка повій, котрі чекали виходу кавалерів. За дверима в коридорі чоловік з жінкою затіяли нескінченну сварку, перемістившись в сусідній номер, і звідти через суміжні двері ще довго лунало приглушене бурмотіння двох голосів. Десь о третій ночі він підійшов до вікна й втупився в ясну пишність каліфорнійської ночі. Її краса спочивала на траві, на вогких, перламутрових дахах одноповерхових будиночків, і ніч, мов мелодію, розносила красу повсюди. Краса лежала в готельному номері, на білій подушці; шелестіла, мов примара, у фіранках. Його бажання малювало її образ доти, доки не втратив всі риси — і колишньої Дженні, і навіть тієї дівчини, що зустріла його сьогодні вранці на вокзалі. Мовчки, поки не скінчилася ніч, він заповнював нею, мов глиною, свою форму любові — ту саму форму, що зберігається навіки, поки не зникне сама любов, а може, і довше — і не згине, поки він сам собі не скаже: «Я ніколи її насправді не кохав». Він повільно створював образ, додаючи до нього ілюзії своєї юності, тужливі муки з минулого, допоки перед ним не постала вона — і з нею, справжньою, її зв’язувало одне лиш ім’я.
Опісля, коли ним заволодів кількагодинний сон, створений образ так і залишився стояти поруч, не в змозі покинути кімнату, з’єднавшись у містичному шлюбі з його серцем.