ЗАСУДЖЕНА ЧОЙНСКІ ПОГРОЖУЄ СВОЇЙ СЕСТРІ кома АКТРИСІ кома ВИКРИТТЯМ СІМЕЙНИХ СТОСУНКІВ крапка ПРОШУ ДОМОВИТИСЯ З НАЧАЛЬНИКОМ В’ЯЗНИЦІ кома АБИ ВІН НЕ ДОПУСКАВ ДО НЕЇ ВІДВІДУВАЧІВ ПОКИ НЕ ПРИЇДУ НА СХІД І НЕ ПОЯСНЮ СИТУАЦІЮ крапка ТАКОЖ ПОВІДОМТЕ ТЕЛЕГРАМОЮ ЧИ ДОСТАТНЬО ДВОХ СВІДКІВ кома ЩОБ ДОВЕСТИ СПРОБУ ШАНТАЖУ І ВІДСТОРОНИТИ ВІД ПРАКТИКИ ОДНОГО АДВОКАТА З НЬЮ-ЙОРКА кома ЯКЩО ЗВИНУВАЧЕННЯ ПІДТРИМАЮТЬ ТАКІ ОСОБИ кома ЯК «РІД кома ВАН ТАЙН кома БІГЗ І КОМПАНІЯ» АБО Ж МІЙ ДЯДЬКО кома СУДДЯ У СПРАВАХ ПРО СПАДЩИНУ Й ОПІКУ крапка ВІДПОВІДАЙТЕ НА АДРЕСУ ГОТЕЛЬ «АМБАССАДОР» кома ЛОС-АНДЖЕЛЕС крапка ДЖЕЙКОБ С крапка К крапка БУТ
Джейк чекав, поки клерк повторював послання.
— Так ось, містере Шарнхорст, мистецтву не мають заважати подібні тривожні стани й переживання. Міс Прінс, розумієте, дуже засмучена. Завтра це відіб’ється на її роботі, і мільйони прихильників розчаруються. Тож не будемо її просити щось вирішувати. Власне, сьогодні ж увечері ми з вами на одному й тому ж потязі залишаємо Лос-Анджелес.
Літо минуло. Джейкоб мирився зі своїм марним існуванням, знаючи, що Дженні восени приїде на Схід. До осені, думав він, вона встигне поспілкуватися з безліччю Раффінів і виявить, що їхні бентежні руки, очі й… губи — приблизно одноманітні. Ті хлопці — рівнозначні, в іншому світі інтрижок на студентських домашніх вечірках, вони нагадували студентів-вступників, що вперше з’явилися там якогось літа. І, коли її почуття до нього все ще не надто скидаються на любовні, він все одно поведе її за собою, бо ж почуття проясніють згодом: кажуть, так бувало з багатьма дружинами.
Її листи його захоплювали й збивали з пантелику. За невміло підібраними словами він віднаходив сплески емоцій: невичерпна подяка, туга за спілкуванням, поспішний проблиск страху перед черговим залицяльником та тяга до нього, мов до захисника. У серпні вона вирушила на зйомку в загублені пустелі Аризони; спочатку від неї надходили лиш листівки, затим спілкування взагалі перервалося. Джейкоб зрадів. Він встиг подумати про те, що могло відштовхувати Дженні: його манірність, ревнощі, невміння приховувати біль. Цього разу все буде по-іншому. Він контролюватиме ситуацію. Дженні принаймні знову захопиться ним, його ідеально виваженою й гідною поведінкою.
За два дні до приїзду Дженні Джейкоб вирушив у нічний підвал на Бродвеї подивитися її останню картину. Було це в невеликому університеті. Дженні з’являлася з пучком на потилиці — звичним символом скромниці — надихала героя на спортивний подвиг і, вічно перебуваючи на другому плані, розчинялася в тіні радісних трибун. Втім, її гра чимось вирізнялася; рік тому Джейк виявив в її голосі якусь магію, яка тепер почала переходити на екран. Кожен її рух, кожен жест були живими й впливовими. Інші глядачі теж помітили це. Він підтверджував свої здогади за зміною їхнього дихання, за тим, який відбиток кидала її точна, прозора гра на їх розслаблені, байдужі обличчя. Критики теж це помічали, проте більшість із них не вміла точно схарактеризувати індивідуальність актора.
Вперше він усвідомив, що публіка знає Дженні, коли помітив, як поводилися пасажири, які разом з нею висаджувалися з поїзда. Зайняті багажем людьми, які зустрічали їх, все одно приділяли мить, щоб глянути на неї, зробити приятелям знак, повторити її ім’я.
Дженні променіла. Навколо неї вилася хмара радості й прихильності, немов її парфумер примудрився укласти в пляшечку з духами есенцію захоплення. І знову згрубілими венами Нью-Йорка містичним чином пробігла оновлена кров — водій Джейкоба радів, коли Дженні згадала про нього, хлопчаки-носії багажу в готелі «Плаза» шанобливо жартували, метрдотель у ресторані, в якому обідала пара, ледь не знепритомнів. Що стосується самого Джейкоба, то він тепер тримав себе в руках. Він був спокійним, уважним, ніжним, тобто таким, як зазвичай, проте в цьому випадку вважав за потрібне заздалегідь розпланувати свою поведінку. Його манери вказували на здатність й готовність подбати про Дженні, стати її кам’яною стіною.
Після обіду публіка в їхньому кутку ресторану, що складалася здебільшого з театральних глядачів, поступово розсмокталася, і виникло відчуття відокремленості. Обличчя в Дженні й Джейкоба стали серйозними, тон голосу знизився.
— Я не бачив тебе вже п’ять місяців, — Джейкоб задумливо дивився вниз, на свої руки. — Зі мною ніяких змін не відбулося, Дженні. Я як і раніше всім серцем тебе люблю. Люблю твоє обличчя, твої недоліки й потік твоїх думок — люблю все в тобі. Єдине, чого душа моя прагне на цьому світі — це зробити тебе щасливою.