— Знаю, — прошепотіла вона. — Господи, я знаю!
— Не знаю, чи ти все ще відчуваєш до мене лиш прихильність? Коли вийдеш за мене, гадаю, що й прийде ще щось, не встигнеш й озирнутися — а те, що звеш «бентежити», здасться безглуздою нісенітницею, бо життя належить не хлопчикам й дівчаткам, а чоловікам і жінкам.
— Джейкобе, — шепнула вона, — не потрібно нічого говорити. Я і так знаю.
Джейкоб вперше підняв погляд.
— Знаєш? Що ти хочеш цим сказати?
— Я розумію, про що ти. О, це жахливо! Джейкобе, слухай! Я хочу тобі розповісти. Слухай, любий, і мовчи. Не дивися на мене. Слухай, Джейкобе, я закохалася в одного чоловіка.
— Що? — запитав він безпорадно.
— Я закохалася. Саме тому й зрозуміла твої слова про безглузду бентежність.
— Тобто ти закохалася в мене?
— Ні.
Огидне заперечення спливло над ними, пританцьовуючи й вібруючи: «Ні-ні-ні-ні-ні!»
— Ох, це жахіття! — вигукнула Дженні. — Я закохалася в чоловіка, якого зустріла на зйомках влітку. Я не мала наміру… не хотіла, але не встигла отямитися — і ось вона, любов, і тут вже нічого не поробиш. Я написала тобі, просила приїхати, але не відіслала листа, і ось я божеволію за цією людиною, не наважуюся поговорити з нею й щоночі виплакую очі в подушку.
— Актор? — почув Джейкоб власний голос мерця. — Раффіно?
— О, ні-ні! Стривай, дай-но розповісти. Це тривало три тижні, і, чесно, Джейку, я думала накласти на себе руки. Без нього мені не хотілося жити. І одного вечора ми випадково опинилися в машині самі, і він захопив мене зненацька й змусив зізнатися. Він знав... не міг не здогадатися.
— Тебе просто мов хвилею накрило, — рівним голосом вимовив Джейкоб. — Розумію.
— О, Джейку, я знала, що ти зрозумієш! Ти завжди все розумієш. Ти найкраща людина на землі, Джейку, кому знати, як не мені.
— Ти збираєшся вийти за нього?
Вона повільно кивнула головою.
— Я сказала: спершу мені потрібно з’їздити на Схід і побачити тебе, — коли страх її зменшився, вона усвідомила його горе й очі її забриніли слізьми. — Таке, Джейку, раз у житті буває. Ці думки не давали мені спокою тривалий час, поки не наважилася поговорити з ним: якщо раз втратиш, ніколи більше чогось схожого життя тобі не підкине — і заради чого тоді жити? Він був головним режисером тієї картини — для мене теж головний.
— Розумію.
Як вже бувало раніше, її очі утримували його погляд ледь не силою.
— О, Джейку!
Цей несподіваний співчутливий вигук, всеосяжний та проникливий, мов пісня, зм’якшив тільки що завданий удар. Джейкоб зціпив зуби й з усіх сил спробував приховати гострий біль. Натягнувши на обличчя маску іронії, Джейкоб попросив рахунок. Здавалося, що пройшла ціла година, перш ніж вони опинилися в таксі, яке понесло їх у готель «Плаза».
Вона припала до нього.
— О, Джейку! Скажи, що все гаразд! Скажи, що ти розумієш! Любий Джейку, мій найкращий друже, мій єдиний друже, скажи, що все розумієш!
— Звичайно, розумію, Дженні, — його рука механічно погладила її по спині.
— О, Джейку, тобі, мабуть, зараз дуже погано, так?
— Виживу.
— О, Джейку!
Вони під’їхали до готелю. Перед тим, як вийти з машини, Дженні подивилася в люстерко з косметички й підняла комірець хутряної накидки.
У вестибюлі готелю Джейкоб безперервно на когось натикався, щоразу вимовляючи напруженим і невпевненим голосом: «Вибачте».
Двері ліфта були відчинені. Дженні, що виглядала збентеженою й заплаканою, увійшла в кабіну й, безпорадно стиснувши кулачки, простягнула руки до Джейкоба.
— Джейку! — повторила вона.
— На добраніч, Дженні!
Вона повернулася до задньої стінки кабіни. Дверцята клацнули.
«Стривай! — мало не закричав він. — Ти не зрозуміла, що ти зробила, коли натиснула кнопку?».
Він розвернувся і, нічого не помічаючи навколо, вийшов на вулицю.
— Я її втратив! — прошепотів він зі страхом і переляком. — Я її втратив!
Джейкоб попростував 59-тою вулицею до площі Колумба, а потім звернув на Бродвей. Сигарет у нього не було, він забув їх у ресторані, тож почимчикував у тютюнову крамничку. Якась плутанина трапилася з рештою, і хтось із покупців розсміявся.
Вийшовши з крамниці, Джейкоб на мить завмер від подиву. Потім його накрила важка хвиля усвідомлення, тут же відступивши й залишивши Джейка приголомшеним і виснаженим. А потім повернулася знову, ще раз захопивши його з головою. Мов читець, що перечитує трагічну історію з надією, що зміниться фінал, він перепроживав цей ранок, початок роману, минулий рік. Але хвиля, гуркочучи, повернулася й впевнено оглушила його тим, що Дженні тепер навік залишиться там, на верхньому поверсі готелю «Плаза», без нього.