Він чимчикував Бродвеєм. Над склепінням Капітолійського театру великі літери крізь темряву ночі мерехтіли чотирма словами: «Карл Барбур та Дженні Принс».
Він здригнувся, прочитавши її ім’я, немов ці слова вимовив якийсь перехожий у нього за спиною. Зупинився й став дивитися.
До напису здіймалися й інші очі, люди оминали його та заходили всередину.
Дженні Принс.
Тепер, коли вона більше не належала йому, її ім’я здобуло зовсім самостійне значення.
Воно звисало в нічному небі, холодне й недоступне — виклик; непокора.
Дженні Принс.
«Прилинь й впивайся моєю красою», — мовби говорило воно. — «Утіль свої потаємні мрії, цілу годину буду лиш твоєю».
Дженні Принс.
Це брехня: зараз вона була в готелі «Плаза», залюблена в когось. Але ім’я, зі своєю яскравою нав’язливістю, мчало над просторами ночі.
«Я люблю свою любу публіку. Вони всі такі мені милі».
Здалеку знову котилася хвиля, здіймала пінисті гребені: з гострим болем вона нависла над ним й накрила. «Більше ніколи. Ніколи вже». Хвиля вдарила його, збила з ніг, забилася в нього у вухах важкими ударами агонії. Горде й недоступне ім’я над головою зухвало кидало виклик ночі.
Дженні Принс.
Вона була там! З ніг до голови, зі всім найкращим, що належало їй — ретельністю, силою, перемогою, красою.
Джейкоб пішов вперед з натовпом і купив собі в касі квиток.
Зніяковіло оглянув фоє кінотеатру. Потім побачив вхід у зал, увійшов і зайняв місце серед животрепетного натовпу.