— Війна закінчилася, — сказала вона дивним голосом, наче це їй тільки-но спало на думку.
— Так, — радісно підхопила її мати, — і ми перемогли. Я ніколи не сумнівалася, що так і буде.
Вона роздумувала, як краще завести розмову про містера Еббота.
— Ти стала більш виваженою, — почала мати. — Виглядаєш, мовби вирішила ступити на стежку дорослого життя.
— Цієї осені хочу «вийти у світ».
— Але ж я думала… — місіс Дікі затнулася й кашлянула. — Ходили чутки, тож я вирішила…
— Ну ж бо, мамо, продовжуй. Що за чутки?
— Я чула, що ти заручена з молодим Чарльзом Ебботом.
Даяна мовчала, а її мати нервово кусала губи, а заодно й вуаль. Мовчанка в автомобілі починала гнітити. Місіс Дікі завжди полохалася Даяни й тепер почала побоюватися, що зайшла надто далеко.
— Сім’я Ебботів з Бостона така хороша, — зважившись, боязко заговорила вона. — Я кілька разів зустрічалася з його матір’ю, вона розповідала, який син вірний…
— Мамо! — холодний, як лід, голос Даяни перервав її замріяні просторікування. — Вже не знаю, що й від кого ти там чула, але я зовсім не заручена з Чарлі Ебботом. І, будь ласка, більше не згадуй при мені ці чутки.
У листопаді, у бальному залі готелю «Рітц», відбувся дебют Даяни. Такий «вступ у доросле життя» повниться незрозумілою іронією: у свої дев’ятнадцять Даяна пірнула в таку реальність, сповнену відчайдушності, жаху й болі, що бундючним вдовам, котрі заселяли цей штучний маленький світ, навіть не снилася.
Але Даяна була молода, а штучний маленький світ вабив ароматом орхідей, приємним, веселим снобізмом й оркестрами, які творили з життєвих печалей і роздумів нові мелодії. Всю ніч саксофони всіма ладами грали «Біл-стріт блюз», а п’ять сотень пар золотих і сріблястих бальних туфельок ганяли по паркету глянсовий пил. Блаженна година чаювання завжди обирала кімнатки, в яких ці поважні, солодкі пульсації тривали вічність, а тим часом врізнобіч кружляли свіжі обличчя, нагадуючи рожеві пелюстки, зрушені з паркету подихом печальних труб.
Сезон поспішав, не відставала від нього в цьому сутінковому Всесвіті й Даяна, за день встигаючи сходити на тисячі побачень з тисячею чоловіків, засинаючи разом зі світанковою зорею — вечірня сукня валялася на підлозі біля ліжка, коштовні камінці й шифон спочивали разом зі в’ялими орхідеями.
Рік поступово перейшов у літо. Нью-Йорк піддався моді на шелихвісток, спідниці стали коротшими, сумні оркестри виконували нові мелодії. На якийсь час краса Даяни скорилася цьому новому захопленню, як раніше увібрала в себе підвищений нервовий тонус військових років; втім, важко було не помітити, що Даяні не до вподоби залицяння, що попри її популярність, ніхто не асоціює її ім’я з якимось чоловічим прізвиськом. «Випадків» було чимало, та коли симпатія переростала в кохання, дівчина поспішала розлучитися з шанувальником раз і назавжди.
Наступний рік вилився в довгі ночі танців та курортні поїздки на Південь. Легковажність випарувалася й забулася; спідниці стрімко опустилися до землі, саксофони заспівали нові композиції для свіжого дівочого квіту. Більшість з тих, хто почав виїжджати разом із Даяною, вже вийшла заміж, інші навіть народили дітей. Але Даяна серед мінливого світу продовжувала танцювати під нові ритми.
На третій рік, вдивляючись в її свіже, гоже личко, люди не вірили, що вона була на війні. Молоде покоління вже співвідносило цю подію з туманним минулим, з предковічними днями, що жахали їх старших братів та сестер. І Даяна відчувала, що з останнім відлунням війни відімре і її юність. Тепер її майже не називали Даймондом Діком. Коли ж це якось і траплялося, то її погляд ставав дивним й розгубленим, мовби свідомість її не могла стулити докупи два уламки розбитого навпіл життя.
Минуло п’ять років, у Бостоні розорилася одна маклерська фірма, і з Парижа повернувся додому герой війни Чарлі Еббот — закоренілий пияк, мов рак на мілині.
Вперше Даяна побачила його в ресторані «Мон-Мієль»: той сидів за бічним столиком із пухкою, невибагливою на вигляд блондинкою з середнього класу. Поспішно кинувши вибачення своєму супутнику, Даяна попрямувала до нього. Чарлі глянув на неї, і в Даяни раптом підкосилися ноги: він змарнів і скидався на тінь, а його великі й темні, як і в Даяни, очі палали вогнем.
— Як, Чарлі…
Чарлі, похитуючись, встав, і вони потиснули один одному руки. Він буркотливо представив свою компаньйонку, та дівиця за столиком виразила своє невдоволення, змірявши Даяну крижаними кристаликами блакитних очей.
— Як, Чарлі… — повторила Даяна, — ти, виявляється, повернувся.