— Залазь і сідай, — скомандувала вона. — Здається, що зараз звалишся з ніг.
— Та я ще ніколи не почувався так добре, як сьогодні.
Даяна криво всміхнулася.
— Навіщо тобі сьогодні повертатися?
— Обіцяв… сьогодні в мене назначена зустріч, ти ж знаєш…
— Ой, та почекає вона! — фиркнула Даяна. — Виглядає так, мовби не надто зайнята справами. Хто вона взагалі така?
— Я щось не розумію, чому це тебе взагалі цікавить, Даймонд Дік?
Почувши звичне прізвисько, вона спалахнула:
— Мене цікавить все, що стосується тебе. Хто вона, та дівиця?
— Елейн Рассел. Працює десь… у кіно.
— Виглядає благенько, — промовила Даяна задумливо. — Я постійно про неї згадувала. У тебе теж вигляд не кращий. Що ти з собою робиш: чекаєш, поки почнеться нова війна?
Вони завернули в під’їзну алею великого, безладно спланованого будинку на набережній. На галявині встановлювали брезентовий навіс для танців.
— Дивися! — Даяна вказала на юнака в бриджах, що стояв на бічній веранді. — Це мій брат Брек. Ви не знайомі. Він приїхав із Нью-Гейвена на великодні канікули. Сьогодні в нього танцювальна вечірка.
Зі сходинок веранди їм назустріч зійшов вродливий юнак років вісімнадцяти.
— Він вважає, що ти найвизначніша людина на планеті, — прошепотіла Даяна. — Прикинься, що ти славний зі всіх найславніших.
Коли обох знайомили, трималися вони ніяково.
— Літали нещодавно? — швидко вирвалося в Брека.
— Кілька років вже не літав, — зізнався Чарлі.
— Під час війни я ще малим був, — поскаржився Брек, — але цього літа спробую отримати льотну ліцензію. Це єдине, заради чого варто жити... маю на увазі польоти.
— Ну так, мабуть, — Чарлі трохи розгубився. — Я чув, що на сьогодні ви запланували вечірку?
Брек недбало махнув рукою.
— А, просто збереться ціла купа сусідів. Для вас ця вечірка здасться жахливо нудною — після того, що ви побачили.
Чарлі безпорадно повернувся до Даяни.
— Ходімо, — засміялася вона. — Ходімо в будинок.
Місіс Дікі зустріла їх в холі й остудила його дещо напруженим поглядом, який беззастережно виходив за рамки пристойності. Всі в будинку поводилися з ним шанобливо, і, чого б не торкалася бесіда, у ній так чи інак з’являлася тема війни.
— Чим ви тепер займаєтеся? — запитав містер Дікі. — Перейняли бізнес від батька?
— Від бізнесу нічого не залишилося, — відповів Чарлі відверто. — Я так, сам по собі.
Містер Дікі трохи подумав.
— Якщо у вас немає якихось планів, ви могли б цього тижня зайти до мене в офіс. Маю для вас невеличку пропозицію, либонь, вас ще й зацікавить.
На саму згадку про те, що все те, може, влаштувала Даяна, йому стало прикро. Милостиня йому не потрібна. Він не каліка, а війна вже п’ять років як закінчилася. І всі подібні розмови припинилися теж.
Після танців обіцяли вечерю, і перший поверх вщент заставили столами, тож Чарлі з Даяною, а також містером та місіс Дікі розділили трапезу нагорі, у бібліотеці. Атмосфера під час споживання їжі була незатишною, говорив переважно містер Дікі, а Даяна нервовими жартами заповнювала паузи. Коли обід закінчився й вони з Даяною випливли на оточену сутінками веранду, Чарлі відчув полегшення.
— Чарлі... — Даяна потягнулася до нього й обережно торкнула за рукав. — Не повертайся сьогодні в Нью-Йорк. Побудь зі мною кілька днів. Мені потрібно з тобою поговорити, а сьогодні, через вечірку, я не можу налаштуватися на розмову.
— Я приїду знову… цього тижня, — відсторонено відповів він.
— Але чому б тобі не залишитися?
— Я обіцяв повернутися об одинадцятій.
— Об одинадцятій? — Даяна подивилася на нього з докором. — Виходить, що ти повинен доповідати тій дівиці про те, як і з ким проводиш вечори?
— Вона мені подобається! — обурився він. — Я не дитина, Даймонд Дік, і мені здається, ти занадто багато собі дозволяєш. Я думав, ти остаточно перестала цікавитися моїм життям ще п’ять років тому.
— Ти не залишишся?
— Ні.
— Добре... тоді в нашому розпорядженні всього одна година. Пішли звідси, посидимо на парапеті біля затоки.
Разом вони ступили в глибокі сутінки, наповнені густим запахом солі й троянд.
— Пам’ятаєш, коли ми востаннє ходили кудись разом? — шепнула Даяна.
— Ну… ні. Не пригадую. Коли це було?
— Немає значення, якщо ти забув.
На набережній Даяна опустилася на низенький парапет, що тягнувся вздовж берега.
— Весна, Чарлі.
— Знову.
— Ні, просто весна. «Знову» шепоче про старість, — Даяна завагалася. — Чарлі…