— Так, Даймонд Дік.
— Я всі ці п’ять років чекала нагоди з тобою поговорити.
Краєм ока вона помітила, що Чарлі хмуриться, і змінила тон.
— Де ти збираєшся працювати, Чарлі?
— Не знаю. У мене залишилося трохи грошей, так що якийсь час протягну без роботи. Не думаю, що я до чогось придатний.
— Ти хочеш сказати, єдина робота, до якої ти цілком придатний, це військова справа.
— Так, — злегка зацікавившись, Чарлі повернувся до Даяни. — Війна для мене все. Це здасться дивним, але про ті дні я згадую як про найщасливіші у своєму житті.
— Розумію, про що ти, — повагом промовила Даяна. — Таких безпощадних переживань і драматичних подій у житті нашого покоління більш не буде.
Вони ненадовго замовкли. Коли Чарлі знову заговорив, його голос дещо тремтів.
— За час війни я дещо втратив — втратив частинку себе, яку, навіть якщо захочу, вже не повернути. У певному сенсі це була моя війна, а не можна ж ненавидіти те, що тобі належало, — раптом він повернувся до Даяни. — Даймонд Дік, нумо, зізнайся: ми ж кохали одне одного, і мені здається… зараз цей спектакль розігрувати безглуздо.
Вона судомно зітхнула.
Так, — слабким голосом погодилася Даймонд Дік, — зізнаюся.
— Я зрозумів твої наміри, і не сумніваюся, що все не зозла. Але життя не почнеться спочатку тільки тому, що якогось весняного вечора перекинешся кількома фразами з давньою любов’ю.
— Це зозла.
Чарлі кинув пильний погляд на Даяну.
— Брехня, Даймонд Дік. Хоч… навіть, коли б ти й кохала мене, вже нічого немає значення. Я вже не та людина, що була п’ять років тому — хіба ти не бачиш? І зараз, всі ночі, осяяні місячним сяйвом, я проміняв би на випивку. Здається, я більше навіть не здатен кохати таку дівчину, як ти.
Даяна кивнула.
— Зрозуміло.
— Чому ти не вийшла за мене п’ять років тому, Даймонд Дік?
— Не знаю, — відповіла вона, трохи помовчавши. — Я схибила.
— Схибила! — ображено повторив він. — Так говориш, мовби це була гра в «шибеницю», якесь парі чи рулетка.
— Ні, це не були ігри.
Хвилину тривала тиша — потім Даяна обернулася до Чарлі. Очі її блищали.
— Не поцілуєш мене, Чарлі? — запитала вона прямо.
Він відсахнувся.
— Це що, так важко? Раніше я ніколи не просила чоловіка мене поцілувати.
Чарлі скрикнув і зіскочив з парапету.
— Я — в місто, — промимрив він.
— Гаразд, коли тобі вже так огидне моє товариство.
— Даяно, — Чарлі підійшов ближче, обійняв її коліна й заглянув в очі. — Ти ж знаєш, якщо я тебе поцілую, мені доведеться залишитися. Я боюся тебе — боюся твоєї доброти, боюся згадувати те, що з тобою пов’язане. І після твого поцілунку я не зможу повернутися... до іншої дівчини.
— Прощай, — раптом кинула вона.
Чарлі завагався, потім безпорадно запротестував:
— Ти ставиш мене в незручне становище.
— Прощай.
— Послухай, Даяно...
— Будь ласка, йди.
Він повернувся й швидко пішов до будинку.
Даяна сиділа нерухомо, вечірній бриз грайливо куйовдив її шифонову сукню. Місяць вже зійшов вище, а затокою плив трикутник сріблястої луски, ніжно здригаючись під жорсткий металевий бренькіт банджо на галявині.
Нарешті люба самота — нарешті. Не залишилося навіть примари, супровідника на шляху крізь роки. Можна скільки душі завгодно простягати руки до темряви, без остраху зачепити одяг, штовхнути друга. Тонке срібло зірок по всьому небу за мить потьмяніло.
Даяна просиділа майже годину, розглядаючи іскри світла на тому березі. Але ось по її шовкових панчохах пройшовся холодними пальцями вітерець, і вона зіскочила з парапету, обережно приземлившись на світлу гальку узбережжя.
— Даяно!
До неї наближався Брек, схвильований і розчервонілий після вечірки.
— Даяно! Я хотів тебе познайомити зі своїм однокласником з Нью-Гейвена. Три роки тому ти ходила з його братом на студентський бал.
Вона похитала головою.
— У мене закололо в скронях, піду нагору.
Підійшовши ближче, Брек помітив, що на її віях колишуться блискучі сльози.
— Даяно, що трапилося?
— Нічого.
— Але щось же трапилося.
— Нічого, Бреку. Але моя тобі порада — будь обережним! Думай, в кого закохуєшся.
— Ти закохана в... Чарлі Еббота?
З неї вирвався химерний, печальний смішок.
— Я? О, Боже, Бреку! Ні! Я ні в кого не закохана. Я не створена для ніжних почуттів. Я й себе більше не люблю. Це порада, ти що, не зрозумів?
Раптом вона кинулася до будинку, високо піднімаючи спідницю, щоб не намочити її росою. У своїй кімнаті скинула туфлі та звалилася в темряві на ліжко.