— Треба було бути обачнішою, — шепотіла вона собі. — Життя завжди мене карало за легковажність. Спакувала свою любов у бонбоньєрку й піднесла, мов для солодкого частування.
Вікно було відчинене, печальні саксофони на галявині безладно розповідали якусь меланхолійну історію. Чорношкірий хлопець обманював жінку, якій поклявся в коханні. Коханка красномовно його застерігала: не обманюй красуню Джеллі-Ролл, навіть коли шкіра її біліша від кориці…
На столику біля ліжка наполегливо задзвонив телефон. Даяна взяла слухавку.
— Так.
— Одну хвилину, будь ласка. Дзвінок з Нью-Йорку.
У голові промайнула гадка, що телефонує Чарлі, але це ж неможливо. Він ще в дорозі.
— Алло, — голос був жіночий. — Це будинок Дікі?
— Так.
— Містер Чарльз Еббот біля вас?
Серце Даяни мовби закрижаніло: цей голос належав білявці з ресторану.
— Що? — запитала вона заціпеніло.
— Будь ласка, я хотіла б негайно поговорити з містером Ебботом.
— Ви... ви не зможете з ним поговорити. Він поїхав.
Пауза. Жіночий голос недовірливо бовкнув:
— Я не вірю.
Даяна міцніше стиснула телефонну слухавку.
— Я знаю з ким розмовляю, — у голосі прорізалася істерична нота. — Мені потрібен містер Еббот. Якщо ви брешете, він дізнається, і це вам просто так не минеться.
— Заспокойтеся, врешті-решт.
— Якщо він поїхав, то куди?
— Я не знаю.
— Якщо його через пів години не буде в мене, я зрозумію, що ви брехали, і тоді...
Даяна поклала слухавку й знову впала на ліжко, надто втомлена від життя, щоб про щось думати чи чимось перейматися. На галявині грав оркестр, і вітерець ніс в кімнату слова:
Ой чи не справді з розуму зійшов?
Не говори дурниць красуні Джеллі-Ролл!
Даяна прислухалася. Мурини співали голосно, несамовито; саме життя відчувалося в цьому співі, такому різкому й немилозвучному. Якою ж безпомічною була вона сама собі! У порівнянні з варварською наполегливістю іншої дівчини, її блідий, безглуздий заклик і нігтя не вартий.
Будь зі мною милим, будь душі поет:
Бо я маю вдома кулемет.
Тональність музики знизилася до незвичайного, загрозливого мінору. Вона щось Даяні нагадала — якийсь дитячий настрій, і атмосфера навколо немовби повністю змінилася. Спогад цей не стосувався чогось конкретного, він пробіг по всьому тілу, наче струм чи хвиля.
Даяна несподівано скочила з ліжка й почала нишпорити в темряві, шукаючи туфлі. У голові барабанним ритмом відлунювала пісня, зуби різко зімкнулися. У руках налилися й заграли міцні м’язи, натреновані за грою в гольф.
Увірвавшись у хол, вона відчинила двері в кімнату батька, обережно прикрила їх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхідний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блідих анемічних комірців. Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядів.
У своїй кімнаті Даяна подзвонила в гараж.
— Подайте мій родстер до бічних дверей негайно!
Поспіхом, під тріск розірваних застібок, виплутавшись із вечірньої сукні, вона кинула її на підлогу; натомість одягла светр для гри в гольф, картату спортивну спідницю й старий, синьо-білий блейзер, комірець якого скріпила алмазною пряжкою. Темне волосся прикрила шотландським беретом і, перед тим як вийти, мигцем глянула в люстерко.
— Нумо, Даймонд Дік! — голосно прошепотіла вона.
Різко видихнувши, вона сунула пістолет у кишеню блейзера й стрімко вийшла за поріг.
Даймонд Дік! Це ім’я впало одного разу їй в очі на обкладинці «жовтого» журналу, символізуючи її дитячий бунт проти беззубого існування. Даймонд Дік тримав вухо насторожі, жив за власними законами, судячи про все по-своєму. Коли правосуддя зволікало, він вистрибував на сідло й галопом мчав у передгір’я, бо, керуючись безпомилковим інстинктом, був вищим та розумнішим за закон. Даяна уявляла його божеством, всемогутнім і безмежно справедливим. А заповідь, якої він дотримувався на цих дешевих, убого написаних сторінках, полягала перш за все в тому, щоб захистити свої володіння.
Через півтори години дороги Даяна загальмувала перед рестораном «Мон-Мієль». Театри вже випускали на тротуари Бродвею натовпи глядачів, а сонмище пар у вечірніх туалетах проводили Даяну цікавими поглядами, коли та прослизнула у двері. Усередині вона відразу звернулася до метрдотеля.
— Ви знаєте таку дівчину, Елейн Рассел?
— Так, міс Дікі. Вона в нас частий гість.
— А чи не підкажете, де вона мешкає?