— Святий Боже, — фиркнула Даяна, — не відаю, що твориться! Ото ж нісенітниця — коли б мене вона не стосувалася, я б вмерла зо сміху.
— Май на увазі, — пробурмотів Чарлі, — довго це терпіти я не маю наміру.
— Потерпиш! Тепер ти слухняний, стерпиш що завгодно, — аона звернулася до Елейн; дівчина тремтіла. — Листи маєш від нього?
Елейн похитала головою.
— Брехня! Йди та принеси! Рахую до трьох. Раз…
Елейн хутко скочила й кинулася в іншу кімнату. Даяна рушила вздовж столу, не випускаючи її з поля зору.
— Швидше!
Елейн повернулася з невеличким пакетом, Даяна схопила його й кинула в кишеню блейзера.
— Дякую. Бачу, що їх берегла, мов зіницю ока. Сідай на своє місце, трохи побалакаємо.
Елейн сіла. Чарлі допив віскі з содовою й застиг, відкинувшись на спинку крісла.
— А тепер, — мовила Даяна, — я розповім вам маленьку історію. Історію про дівчину, яка одного разу вирушила на війну й зустріла там чоловіка — такого красивого й хороброго, що весь світ став догори ногами. Вона полюбила цього чоловіка, а він полюбив її, і всі інші чоловіки стали здаватися їй блідими тінями поруч з її коханим. Але якось його літак збили, і коли її улюблений прокинувся, вона ледве впізнала його. Сам він думав, що все як і раніше, але чоловік багато про що забув і повністю змінився. Дівчині стало сумно, вона зрозуміла, що більше йому не потрібна й — нічого не вдієш — доведеться з ним розпрощатися... Вона поїхала, і ще довгий час після цього не могла заснути, задихаючись слізьми — та коханий не повертався. Пройшло п’ять років. І ось до неї дійшли чутки, що він гине, а причина — та ж катастрофа, через яку вони розлучилися. Він забував найголовніше: те, якою прекрасною й гордою людиною був, про що мріяв. І дівчина вирішила, що має право втрутитися і йому допомогти, адже вона єдина знала все те, що він забув. Але було занадто пізно. Вона не могла достукатися до нього, бо тепер він слухав тільки грубих і вульгарних жінок — бо забулося майже все. І тоді дівчина взяла револьвер — дуже схожий на цей, що тримаю я, — і прийшла за тим чоловіком у квартиру жалюгідної, нікчемної дівиці, яка зробила з її коханого іграшку. Вона вирішила: або перевтілить його на того, що був раніше, або разом з ним помре й ні про що вже не шкодуватиме.
Даяна замовкла. Елейн засувалася на стільці. Чарлі сидів схилившись і ховав обличчя в долонях.
— Чарлі!
Різкий і чіткий оклик змусив його здригнутися. Він опустив руки й глянув на Даяну.
— Чарлі! — високим ясним голосом повторила вона. — Пам’ятаєш Фонтене, пізню осінь?
На його обличчі виразилося збентеження.
— Слухай, Чарлі. Слухай уважно. Не пропусти жодного слова. Пам’ятаєш тополі в сутінках, пам’ятаєш, як йшли через місто нескінченні колони французької піхоти? Ти був у синій формі, Чарлі, з цифрами на петлицях. Через годину назначили бойовий виліт. Згадай же, Чарлі!
Чарлі прикрив долонею очі і якось дивно зітхнув. Елейн сиділа випроставшись, її широко розплющені очі бігали й зупинялися час від часу то на Чарлі, то на Даяні.
— Пам’ятаєш тополі? — продовжувала Даяна. — Сідає сонце, листя сріблиться, дзвони дзвонять? Пам’ятаєш, Чарлі? Пам’ятаєш?
Запала мовчанка. Чарлі з невиразним стогоном підняв голову.
— Я... не розумію, — хрипко пробурмотів він. — Це якось дивно.
— Не пам’ятаєш? — з очей Даяни текли сльози. — Боже! Не пам’ятаєш? Бура дорога, тополі, жовте небо, — раптом вона схопилася на ноги. — Не пам’ятаєш? — викрикнула вона фальцетом. — Думай, думай — час настав. Дзвони дзвонять… дзвони дзвонять, Чарлі! Маємо лише годину!
Він теж скочив на ноги, похитуючись.
— О-о! — скрикнув він.
— Чарлі, — ридала Даяна, — згадуй, згадуй!
— Я бачу, — ошелешено відгукнувся він. — Тепер бачу... я згадав, згадав!
Чарлі судомно схлипнув, ноги під ним підігнулися, і він без свідомості звалився в крісло.
Обидві дівчини тут же підлетіли до нього.
— Він знепритомнів, — крикнула Даяна, — води, швидше!
— Ох, ти, дияволице! — обличчя Елейн спотворила гримаса злоби. — Дивись, що ти наробила! Хто ти така в біса? Хто ти йому така?
— Хто така? — чорні, блискучі очі Даяни зиркнули на неї. — Дружина. Вже як п’ять років я його дружина.
На початку липня Чарлі з Даяною влаштували в Гринвічі повторне весілля. Після вінчання старі друзі перестали називати її Даймонд Діком. Вони сказали, це ім’я вже давно стало надзвичайно недоречним. На їхню думку, на майбутніх дітей воно вплине несприятливо, а то й навіть згубно.
Імовірно, що в разі потреби Даймонд Дік знову зійде з кольорової обкладинки, шпори його засяють, бахрома на куртці з оленячої шкіри затріпотить на вітрі — він рушить верхи в передгір’я, щоб захистити свої володіння. Тому що під зовнішньою лагідністю Даймонд Дік завжди була твердою як сталь — такою твердою, що час уповільнював для неї свій біг, хмари розходилися в різні боки й хвора людина, почувши невпинний стукіт копит вночі, випрямлялася й скидала з себе темний тягар війни.