Надмірна кількість ґудзиків прикрашала також рукави пальто, й Амантіс не змогла втриматися, аби не глянути на бокові шви штанини: чи немає ґудзиків і там. Та кишені вирізнялися лиш своєрідною формою, що нагадувала дзвіночки. Жилет був коротким, ледь стримуючи трепет дивовижної краватки теплим вітерцем.
Гість ввічливо вклонився й разом із тим змахнув пил із колін солом’яним капелюхом. При цьому всміхнувся, ледь приховуючи свої вицвілі голубі зіниці й демонструючи білосніжні та рівненькі зуби.
— Доброго вечора, — вимовив відчайдушним «джорджіанським» акцентом. — Моє авто зламалося одразу ж біля ваших воріт. Ось і хотів поцікавитися, чи не позичите молотка та цвяхів, мені ненадовго.
Амантіс розсміялася. Вона сміялася й не могла спинитися. Містер Джим Пауелл сміявся теж — із ввічливості та солідарності. Його камердинер, заглиблений в муки власного темношкірого зростання, єдиний зберігав величну серйозність.
— Мені, мабуть, варто представитися, хто я, — сказав гість. — Я Пауелл. Житель Тарлтона, Джорджія. Цей темношкірий — мій хлопчик, Гюго.
— Ваш син? — дівчина зовсім розгубилася й переводила погляд то на одного, то на іншого.
— Ні, це мій камердинер. У вас, либонь, так кличуть. Ми називаємо негрів хлопчиськами.
При згадці прекрасних звичаїв своєї батьківщини хлопчик Гюго заклав руки за спину й хмуро-презирливим поглядом втупився собі під ноги.
— Ага, — пробурмотів він, — я камердинер.
— А куди ви їхали? — спитала Амантіс.
— На Північ, провести там літо.
— Куди саме?
Турист недбало махнув рукою, ніби охоплюючи своїм жестом і Адирондакський парк, і Тисячу Островів, і Ньюпорт, — та тільки мовив:
— Ми пошукаємо щастя в Нью-Йорку.
— Раніше ви там бували?
— Ніколи. Та в Атланту їздив кільканадцять разів. Та скільки міст ми там відвідали! Боже мій!
Він присвиснув, щоб виразити безконечність всіх панорам своєї недавньої поїздки.
— Слухайте, — стурбовано мовила Амантіс, — вам треба щось поїсти. Повідомте вашому… вашому камердинеру, щоб підійшов до задніх дверей та попросив кухарку прислати нам кілька сандвічів і лимонад. Чи, може, ви не п’єте лимонад… тепер його мало хто любить.
Рухом пальця містер Пауелл відправив Гюго виконувати завдання. Затим обережно присів у крісло-гойдалку та зачав енергійно крутити в руках свій солом’яний капелюх.
— Ви надзвичайно люб’язні, — мовив він. — Якщо мені захочеться чогось міцнішого, аніж лимонад, то в авто лежить пляшка древньої маїсової горілки. Захопив її про всяк випадок, якщо не сподобаються місцеві напої.
— Послухайте, — сказала вона, — а моє прізвище теж Пауелл. Звати Амантіс.
— Справді? — він вибухнув сміхом. — Може, ми родичі? Я — із хорошої сім’ї, — вів він далі. — Узріть корінь. У мене є гроші, бо моя тітка поклала їх у банк, збираючись на старості літ пожити в санаторії, та от не дожила, — він зробив паузу, мабуть, для того, аби вшанувати пам’ять про тітку. Затим із бадьорою безтурботністю продовжив: — Основного капіталу я не торкнувся, та забрав одразу ж всі відсотки й вирішив провести все літо на Півночі.
В цей момент на східцях веранди з’явився Гюго й крикнув:
— Біла леді із заднього двору запитує мене, чи я не бажаю перекусити теж. Що мені їй відповісти?
— Скажи: «Так, мем, будьте ласкаві», — наказав господар. І тільки-но Гюго зник, він довірливо зізнався Амантіс: — Цей хлопчина зовсім нічого не тямить. Нічого не хоче робити, допоки я йому не дозволю. Я його виховав, — не без гордості додав він.
Коли принесли сандвічі, містер Пауелл встав. Він не звик до білих слуг і очевидно очікував на те, що їх зазнайомлять.
— Ви заміжня леді? — запитав він Амантіс, коли служниця вийшла.
— Ні, — відповіла вона й і з присутньою вісімнадцятирічній дівчині впевненістю додала: — Я стара діва.
Він знову ввічливо розсміявся.
— Ви маєте на увазі, що ви — світська дівчина?
Вона похитала головою. Зі збентеженим захватом містер Пауелл помітив, що жовтизна її волосся нагадує золото.
— Хіба цей древній будинок підходить для світської дівчини? — весело пролопотіла вона. — Зовсім ні. Я — сільська дівчина. Рум’янець — дійсно справжній, принаймні при денному світлі. Залицяльники — перспективні молоді цирульники зі сусідніх сіл, до рукавів їхніх піджаків постійно чіпляється якесь волосся.
— Вашому батьку не слід дозволяти вам посиденьки із сільськими цирульниками, — зневажливо мовив гість і задумався: — Вам треба вийти в нью-йоркський світ.
— Ні, — Амантіс сумно похитала головою. — Я надто симпатична. Аби стати світською дівчиною в Нью-Йорку, треба мати довгий ніс, випнуту щелепу та сукню, як в актрис із п’єс трирічної давності.