Молодики схопилися на ноги, їхні очі жевріли подивом й докором.
— Поки що, — добродушно всміхнувся господар. — Тому немічного старого не чіпайте, і краще сядьте.
На обличчях гостей промайнула усмішка полегшення. Всі сіли.
— Мені подобаєтеся ви всі, — продовжував Джирард, — і хто подобається більше, я не знаю. Загалом... експеримент не вдався. І я збираюся продовжити наш конкурс ще на два тижні... але умови будуть зовсім інші.
Юнаки насторожилися.
— Моє покоління не навчилося відпочивати. Наша юність припала на період небаченої ділової активності, і тепер, йдучи на спочинок, ми не знаємо, чому присвятити залишок життя. І от мені — людині, якій вже за шістдесят, дуже сумно. У мене немає опори: багато читати не звик, у гольф граю тільки раз на тиждень, та й цього достатньо, живу без хобі. Настане час, і до вас теж підкрадеться старість. Ви помітите, що інші це не вважають трагедією, а живуть собі на втіху, і вам захочеться взяти з них приклад. Я б хотів дізнатися, хто з вас краще впорається з ситуацією, коли прийде час покинути свою улюблену справу.
Погляд Джирарда торкався то одного, то іншого. Перріш та Ван Бюрен з розумінням кивали. Джонс спершу розгубився, але потім теж кивнув.
— Я хочу, щоб кожен з вас узяв два тижні відпустки та провів їх так, як, на вашу думку, треба проводити на пенсії. Хочу, щоб ви допомогли мені подолати цю проблему. Хто з вас, на мій розсуд, зуміє краще заповнити прогалини вільного часу, той стане моїм наступником. Я знатиму, що, на відміну від мене, він не загрузне в бізнесі, мов у болоті.
— Тобто ви хочете, щоб ми розважалися? — ввічливо запитав Ріп Джонс. — Поїхали кудись, влаштували собі першокласний відпочинок?
Сайрус Джирард кивнув:
— Робіть все, що бажає душа.
— Гадаю, містер Джирард не має на увазі розгнузданий відпочинок, — докинув Ван Бюрен.
— Робіть все, чого бажає душа, — повторив старий. — Я ні в чому вас не обмежую. Коли справу виконаєте, я оціню результат.
— Два тижні подорожей… — мрійливо протягнув Перріш. — Те, чого мені завжди хотілося. Я…
— Подорожі? — пирхнув Ван Бюрен. — Це коли вдома так багато можливостей? Ну, якщо в тебе в запасі рік, то можна й помандрувати, але за два тижні... я постараюся осмислити, як зможе допомогти людям бізнесмен, що вийшов на пенсію.
— Подорожі, та й по всьому, — в’їдливо повторив Перріш. — Гадаю, всі ми маємо використовувати наше дозвілля, щоб якнайкраще…
— Хвилинку, — втрутився Сайрус Джирард. — Годі влаштовувати словесний поєдинок. Зустрінемося в моєму офісі через два тижні — першого серпня, вранці, о пів на одинадцяту, і з’ясуємо, що у вас вийшло, — він повернувся до Ріпа Джонса. — У вас, напевно, теж є план?
— Ні, сер, — розгублено зізнався Джонс, — намагатимуся щось вигадати.
Ріп Джонс розмірковував весь вечір, але нічого натхненного так і не придумав. Опівночі він встав, знайшов олівець і почав записувати те, як проводив вільний час на святах, відпустках й канікулах. Але все здавалося йому безглуздим й нудним, і до п’ятої, поки не заснув, хоч намагався, та не зміг подолати страх перед порожніми, безкорисливими годинами.
Наступного ранку, коли Лола Джирард виїжджала заднім ходом з гаража, вона побачила, що до неї поспішає через галявину Ріп Джонс.
— Підвезти в місто, Ріп? — запитала вона весело.
— Так, коли можна.
— Бачу, ти не поспішаєш? Батько й інші виїхали дев’ятигодинним потягом.
Джонс коротко пояснив, що вони троє тимчасово втратили роботу й офіс сьогодні їх не приймає.
— Мене це хвилює, — додав він похмуро. — Не розумію сенс відпусток. Забіжу сьогодні в контору: може, мені дозволять закінчити справи, які я почав.
— Ти б краще подумав, як станеш розважатися.
— Все, що я можу придумати, це напитися, — безпорадно зізнався він. — Я родом з маленького містечка, у нас «дозвілля» розуміють як «тинятися без діла», — він похитав головою. — Не треба мені ніякого дозвілля. Вперше в житті я отримав шанс, і хочеться ним скористатися.
— Слухай, Ріпе, — підкоряючись раптовому пориву, запропонувала Лола. — Нумо, коли закінчиш справи в офісі, зустрінемося й щось придумаємо разом.
Вони зустрілися, як запропонувала Лола, о п’ятій годині, але темні очі Ріпа дивилися сумно.
— Мене не пустили. Там був твій батько, він сказав, я повинен знайти собі якусь розвагу, бо перевтілюся в дуже схожого на нього старого зануду.
— Не сумуй, — втішила його Лола. — Підемо подивимося шоу, потім втечемо на дах і потанцюємо.
Після цього вони ще тиждень зустрічалися вечорами. Ходили в театр, іноді в кабаре; одного разу мало не цілий день бродили по Центральному парку. Але Лола помітила, що, якщо раніше Джонс був найвеселішим та найбезтурботнішим за трьох, то тепер найбільше впадає в зневіру. Все навколо нагадувало йому про роботу, якої так не вистачало.