Утім, сюди його привів інший спогад — більш настирливий ніж інші, особливо нестерпно зростав він зараз через критичну ситуацію. На цьому подвір’ї, на старому ґанку, у кожній зеленій кроні над головою йому все ще бачилися відблиски золотого волосся і яскравих дитячих очей його першого кохання — дівчинки, яка жила в давно вже покинутому будинку, що стояв навпроти. Якщо тут було щось живе, то це її дух.
Раптом він встав і, продираючись через кущі, рушив зарослою доріжкою до будинку. З трави, мало не з-під ніг, з шумом злетів чорний дрізд, і Джексон здригнувся.
Коли він відкривав двері, мостини веранди під ним загрозливо прогнулися. У хатині не чулося ні звуку, лише повільна, мірна пульсація тиші, та варто було ступити всередину, як на гадку спливло слово — невідворотне, мов дихання, і Джексон вимовив його, мовби окликаючи когось в порожньому будинку.
— Еліс, — крикнув він; і ще голосніше: — Еліс!
У кімнаті ліворуч хтось злякано скрикнув. Приголомшений, Джон Джексон застигнув, мов камінь у дверях, переконуючи себе, що крик змалювала його власна уява.
— Еліс, — покликав він невпевнено.
— Хто там?
Цього разу сумніву не було. Голос, переляканий, чужий і водночас знайомий, доносився з колишньої вітальні, а незабаром Джексон розрізнив і боязкі кроки. Відчувши легке тремтіння, він відчинив двері.
Посередині порожньої кімнати стояла жінка з золотисто-рудим волоссям; її яскраві очі дивилися тривожно. Вік її був проміжним: межа проходила між протяжною, безтурботною молодістю й могутнім окликом сорокаріччя, обличчя ж відзначалося тим невизначеним чарівливим дарунком юності, яка ледь-ледь втримується у своїй давній оселі. Трохи розповніла, але все ж струнка, вона з витонченою гідністю спиралася білою рукою на камінну полицю; крізь просвіт фіранок, промінь призахідного сонця грався в її мерехтливому волоссі.
Коли Джон увійшов, великі сірі очі зажмурилися, відтак широко розчахнулися; вона ще раз скрикнула. Опісля трапилося щось неймовірне: якусь мить вони мовчки витріщалися один на одного, рука жінки зіслизнула з каміна, вона похитнулася й одночасно зробила крок до Джексона. І так, мовби то була найприродніша річ на світі, Джон теж ступив їй назустріч, розкрив обійми й поцілував, мов малу дитину.
— Еліс, — хрипко повторив він.
Вона глибоко зітхнула й відсторонилася.
— Я повернувся, — пробурмотів він нетвердим голосом, — а ти сидиш на тому самому місці, де ми зазвичай сиділи удвох, немовби я нікуди не виїжджав.
— Я лиш на хвильку заглянула, — мовила вона, мовби пояснення перетворилися в найважливішу річ на світі. — А зараз, очевидно, я заплачу.
— Не плач.
— Я не втримаюся. Ти ж не думаєш, — вона всміхнулася вологими очима, — не думаєш, що ось такі історії трап… трапляються з людиною щодня?
Охоплений сум’яттям, Джон Джексон підійшов до вікна й відчинив його назустріч вечору.
— Як ти тут сьогодні опинилася? — він обернувся. — Випадково?
— Я приходжу щотижня. Іноді з дітьми, але частіше одна.
— З дітьми? У тебе є діти?
Вона кивнула.
— Я заміжня, вже з незапам’ятних часів.
Вони стояли, втупившись один на одного, потім розсміялися й відвели погляди.
— Я тебе поцілувала.
— Ти шкодуєш про це?
Вона похитала головою.
— А востаннє цілувала тебе біля цієї хвіртки десять тисяч літ тому.
Він простягнув їй руку, вони вийшли та сіли поряд на провалену долівку веранди.
— Ти одружений, — мовила жінка. — Я читала в газетах… вже давно.
Він кивнув.
— Так, був одружений, — невесело підтвердив він. — Моя дружина втекла з любасом, в якого була роками закохана.
— Ой, співчуваю, — і після нової тривалої мовчанки додала: — Вечір — дивовижний, Джоне Джексоне.
— Давно вже я не був такий щасливий.
У голові крутилося стільки слів, втім ніхто не розкривав рота. Вони просто сиділи поруч і трималися за руки, як двоє дітлахів, які довгий час блукали в лісі поодинці, але нарешті зустрілися на галявині й тепер без пам’яті раді. Її чоловік був небагатим; він вже здогадався про це, оцінивши вицвілу, несучасну сукню, яку вона носила з гідністю. Чоловіка звали Джордж Харланд, він тримав тут, у селі, гараж.
— Джордж Харланд — це той рудий тип? — поцікавився Джексон.
Жінка кивнула.
— Ми були заручені кілька років. Іноді я думала, ми ніколи не одружимося. Двічі я відкладала весілля, але скільки можна було дівувати? Мені вже було двадцять п’ять, і от ми одружилися. Я його покохала, і це тривало рік.