Прокинувся чоловік об одинадцятій і набрав собі холодну ванну, плескаючись у воді з таким самим захопленням, яке відчував вчора.
— Ці двадцять років я надто багато думав, — мовив він до себе. — Думки старять людину.
На вулиці було тепліше, ніж вчора, і, коли Джон виглянув з вікна, курява на вулиці здавалася більш помітною, ніж напередодні. Він поснідав внизу, з вічним подивом міського жителя питаючи себе, чому в селі за білого світла не знайдеш свіжих вершків. Місцеві жителі вже дізналися, що він приїхав, і у вестибюлі кілька людей звелися, щоб його привітати. Хтось запитав, чи є в нього дружина й діти, він безтурботно відповів «ні», після чого йому стало трохи ніяково.
— Самісенький, — з удаваною радістю продовжив він. — Захотів повернутися й глянути знову на старе місто.
— Надовго? — питали вони допитливо.
— На день, може, два дні.
Що вони подумають завтра? На вулиці збереться збентежений натовп, що пліткуватиме про приголомшену й нечувану новину.
«Слухайте, — хотілося йому сказати, — ви думаєте, мабуть, жилося мені в місті розкішно, та це не так. Я повернувся, бо життя розставило пастки, і, коли в моїх очах ви й побачили вогники щастя, то це тому, що вчора я віднайшов уламок втраченої молодості в цьому маленькому містечку».
Опівдні, коли Джексон відправився в будинок Еліс, сонце щосили припікало, і кілька разів він зупинявся, аби змахнути краплі поту з чола. Наближаючись до хвіртки, він побачив, що Еліс чекає на веранді: одягнена так парадно, мов у неділю, вона тихо розхитувалася сюди-туди — їй Богу, як в дитинстві.
— Еліс! — радісно вигукнув він.
Вона поспіхом піднесла палець до губ.
— Обережно! — прошепотіла вона.
Він сів поруч й взяв її долоню, та рука зіслизнула й лягла на бильце крісла, сама ж Еліс знову почала тихо розхитуватися.
— Обережніше. Діти в будинку.
— Але я не можу. Тепер життя починається знову, а про всі застороги я забув в тому, минулому житті.
— Ц-с-с-с!
Трохи стривожившись, він пильніше придивився до Еліс. Її обличчя, нерухоме та байдуже, здавалося старішим, ніж вчора; Еліс виглядала блідою й втомленою. Але він з тихим захопленим усміхом відмахнувся від цього враження.
— Еліс, цієї ночі я спав, як у дитинстві, хоч кілька разів і прокидався від радості, дивлячись на місяць, який зводив нас докупи. Цей місяць знову мій.
— Я зовсім не спала.
— Бідолаха.
— О другій чи третій ночі я зрозуміла, що не зможу піти від дітей — навіть з тобою.
Джексон заціпенів. На мить він кинув на неї здивований погляд, відтак розсміявся — коротко, недовірливо.
— Ніколи! — Еліс відчайдушно затрясла головою. — Ніколи, ніколи! Варто було подумати про це, як тіло самовільно тремтіло в ліжку, — вона затнулася. — Не знаю, яка муха мене вчора вкусила. Коли я з тобою, ти завжди змушуєш мене діяти, відчувати чи думати так, як хочеш ти. Але напевно, вже занадто пізно. Ця витівка, мов омана; скидається на якесь божевілля чи сон, от і все.
Джон Джексон знову розсміявся — цього разу не з підозрою, а з відтінком загрози.
— Що ти хочеш цим сказати? — вимогливо запитав він.
Еліс заплакала, прикриваючи обличчя рукою, тому що хтось чимчикував по стежині.
— Ти маєш пояснити детальніше, — випалив Джон Джексон, трохи підвищивши голос. — Мені отак все прийняти та піти?
— Благаю, не говори так голосно, — благала Еліс. — Спека, і я взагалі заплуталася. Думаю, я звичайна обивателька, не більше. Мені навіть соромно: я тут з тобою теревені правлю, поки мій чоловік, дихаючи пилом й задухою, весь день працює.
— Соромно теревені правити? — перепитав він.
— Та не дивися на мене так! — голос Еліс здригнувся. — У мене серце розривається, тому що я роблю тобі боляче. У тебе теж є діти, про яких треба піклуватися — сказав, що маєш сина.
— Син, — наявність сина здавалася сном, тож Джон приголомшено витріщився на неї. — Ох, авжеж, у мене є син.
Джексон почав усвідомлювати хворобливість, дику безглуздість ситуації; та все ще сліпо боровся за власну мить щастя, що виривалася з рук. Ледь не на добу, до нього повернулася сила споглядання речей крізь серпанок надії — надії на невідоме щастя, що розлилося десь за пагорбом; але тепер, з кожним вимовленим словом Еліс, серпанок надії, все місто, спогади, і навіть саме обличчя тієї жінки набували перед його очима реальних вимірів.
— Більше ніколи на світі, — вигукнув він в останній, відчайдушній спробі, — нам не випаде нагода стати щасливими!