Та він знав, навіть коли говорив цю фразу, що такої нагоди й не було; було лиш божевільне й сповнене відчаю нічне побачення двох схимників, що довго гнили у келіях.
Він звів очі, помітивши Джона Харланда біля хвіртки.
— Ланч готовий, — вигукнула Еліс з полегшенням в голосі. Джон приєднається до нас.
— Не можу, — швидко відгукнувся Джон Джексон. — Дякую, ви обоє дуже люб’язні.
— Залишайтеся, — Харланд, у замасленому комбінезоні, стомлено опустився на східці й великою носовою хусткою почав витирати лоб під тонким сивим волоссям. — Ми почастуємо вас охолодженим чаєм, — він підняв очі на Джона. — Я в таку спеку почуваюся старим, не знаю, як ви.
— Думаю... спека на всіх нас діє однаково, — зі зусиллям вимовив Джон Джексон. — Біда в тому, що мені сьогодні ввечері потрібно повертатися в місто.
— Справді? — Харланд співчутливо кивнув.
— Так. Я обіцяв виступити з промовою.
— Он як? Напевно, промова стосуватиметься якихось міських питань?
— Ні, власне… — слова виштовхувалися мимоволі, вистукуючи в мозку безглуздий ритм. — Я повинен розповісти про те, «що дало мені життя».
Затим він і справді відчув спеку; все ще зображаючи на обличчі посмішку, — мистецтво всміхатися він опанував досконало, — безсило прихилився до поручнів веранди. Незабаром усі троє попрямували до хвіртки.
— Шкода, що ти їдеш, — очі Еліс дивилися злякано. — Повертайся, не забувай наше містечко.
— Обов’язково.
Засліплений горем, усвідомлюючи, що ледве волочить ноги, Джон рушив вуличкою; але щось незабаром змусило його обернутися й із посмішкою помахати рукою. Еліс з чоловіком все ще стояли біля хвіртки, вони помахали йому у відповідь і, розвернувшись, почалапали в будинок.
«Я повинен повернутися та виголосити промову, — говорив він з собою, невпевнено ступаючи по стежині. — Я зведуся й гучно крикну: «Що дало мені життя?» і перед їхніми обличчями прозвучить відповідь «Нічого». Я скажу їм правду: що життя на кожному кроці шматувало мене на частини, а якась неясна причина того виднілася в далині тільки самому життю; що все, що я любив, стало попелом; що кожного разу, зупиняючись, аби погладити цуценя, я відчував його різці на своїй шкірі. І тоді вони дізнаються таємницю хоча б одного людського серця».
Зустріч назначили на четверту, але, коли Джон Джексон вийшов із задушливого вагона й попрямував до будівлі Громадського клубу, стрілка годинника підповзала до позначки «п’ять». На сусідніх вулицях тіснилися незліченні автомобілі — зал кишітиме глядачами. Джексона здивувало, що навіть найтьмяніший куточок приміщення був набитий вщент людьми, для яких не знайшлося місця, а багатьох ораторів, що виступили з трибуни, проводжали оплесками.
— Не знайдете мені місце десь тут, позаду? — прошепотів він прислужнику. — Пізніше я виступатиму, але… поки не хочу підійматися на трибуну.
— Звісно, містере Джексон.
Єдине вільне крісло було в дальньому кутку, наполовину закритому колоною, та Джон з полегшенням зрадів цій удачі. Влаштувавшись, він із цікавістю озирнувся. Так, це було збіговище, вочевидь ще й допитливе збіговисько. Вихоплюючи поглядом то одне, то інше обличчя, він переконався, що знає майже всіх, причому навіть на ім’я. З тими людьми Джон вже двадцять літ жив та працював пліч-о-пліч. Ці люди мають його почути, потрібно тільки дочекатися, поки черговий оратор припинить нести несусвітню маячню.
Його очі прикипіли до трибуни, по залу прокотилася хвиля оплесків. Джон Джексон визирнув з-за колони й тихо скрикнув: виступав Томас Макдауелл. Уже кілька років організатори робили все можливе, аби суперники не зустрілися на такій подій.
— З ким тільки я за своє життя не ворогував, — гудів над залом його гучний голос, — і не думайте, ніби тепер, коли мені стукнуло п’ять десятків і волосся зворушило сивиною, я міг змінитися. Вороги зростатимуть і множитимуться аж до кінця життя. І це не перемога на війні, це лиш маленька вдала битва, коли сьогодні я хочу скинути з себе всі обладунки й сплатити данину ворогові — так сталося, що цей ворог — найпрекрасніша людина, яку я колись зустрічав.
Джона зацікавило, про якого зі своїх союзників та протеже говорив Макдауелл. Цей чоловік вмів схопити бика за роги.
— Може, коли б ця людина була тут, я б не сказав цього, — вів він далі. — Але якби вся молодь цього міста звернулася до мене з питанням: «Що таке благородство?» — я відповів би: «Підіть до цієї людини та подивіться в його очі». Робив я так часто: сидів, розглядав та гадав собі що відбувається в нього всередині, від чого його очі такі сумні. А може, такі бувалі серця, присвячуючи себе на поталу іншими задля їхнього ж блага, ніколи не знаходять часу для власного щастя? Вони схожі на продавців содової з морозивом, для яких ніколи не залишається власної порції.