Він затих, по залу раптом стало поширюватися збентеження.
У кутку публіка почала обертатися, її приклад наслідували сусіди, потім і весь зал. Хтось помітив за колоною Джона Джексона, пролунав вигук подиву, потім нестримний гул, потім хор захоплених вітань.
Раптом двоє чоловіків підхопили його під руки та підняли з місця, потім стали тягнути та підштовхувати до трибуни. Над деякими головами його навіть пронесли, та все ж доставили на місце призначення у вертикальному положенні.
Тепер весь зал стояв на ногах, шалено розмахував руками й дико гудів. Хтось в дальньому кутку заспівав «Тому що він хороший хлопець», п’ять сотень голосів підхопили мелодію з таким почуттям, з таким напором, що у всіх на очах виступили сльози й пісня наповнилася значенням, що виходило далеко за межі слів.
Тут Джону Джексону випала нагода розповісти цим людям, що життя йому не дало нічого. Раптом він здійняв руки й зал, як і дорослі, так і діти, зайшовся тишею.
— Мене просили... — Джексон запнувся. — Любі друзі, мене просили... розповісти вам, що дало мені життя...
П’ять сотень облич обернулися до нього — розчулених й усміхнених, одухотворених любов’ю й вірою.
— Що дало мені життя?
Його руки так широко розкрилися, мовби бажали охопити всіх громадян, бажали пригорнути до своїх грудей всіх мужів, жінок та дітей цього міста. Його голос пролунав у настороженій тиші:
— Все!
О шостій, коли Джон Джексон у самотині повертався додому, повітря вже встигло охолонути. Наближаючись до будівлі, він звів голову й побачив, що на східцях ґанку, ховаючи голову в долоні, хтось сидить. Коли Джон Джексон наблизився, відвідувач — молодик з темними переляканими очима — схопився на ноги.
— Батьку… — поспіхом мовив юнак, — я отримав твою телеграму, але… але повернувся додому.
Джон Джексон зиркнув на нього та кивнув.
— Будинок був замкнений, — стурбовано мовив хлопець.
— Ключ у мене.
Джон Джексон відімкнув парадні двері, увійшов першим і пропустив сина.
— Батьку, — заквапився Еллері Джексон, — мені нема чого сказати... немає виправдань. Але якщо ти як і раніше хочеш знати, я викладу тобі всю історію... якщо ти зможеш те стерпіти…
Джон Джексон опустив руку на плече юнака.
— Та не переймайся ти так, — сказав він лагідно. — Думаю, що б мій син не накоїв, тепер і надалі, я все здатний стерпіти.
Але це була лиш частина правди. Бо відтепер Джон Джексон міг стерпіти будь-що — все, що приготувала доля.
Мистецтво витрат
«Брікс-Гриль» у Парижі — це місце, де завжди щось трапляється: воно схоже на першу лавочку при вході в Південний Центральний Парк чи скидається на місто Геррін в окрузі штату Іллінойс. Я бачив, як через необдумані слова там руйнувалися шлюби, спостерігав за бійкою професійного танцюриста та англійського барона й відаю щонайменше про два вбивства, які б таки відбулися, коли б не літо й не відсутність простору. Навіть вбивцям його треба, а «Брікс-Гриль» в липневу пору напхом напханий.
Зайди-но туди літнього вечора о шостій годині, ступаючи легко, щоб не зірвати ненароком сумку з плеча якогось студента коледжу, і на шляху зустрінеться тобі актор, що винен сотню доларів, чи незнайомець, який дав прикурити в місті Ред-Вінг, штат Міннесота, або ж чоловік, що десять років тому ніжними слівцями відібрав від тебе дівицю. Можна бути впевненим в одному: перш ніж розчинитися в зелено-кремових паризьких сутінках, ти відчуєш, мовби на мить перенісся в те місце, якому доля прирекла роль центру світу.
О пів на восьму стань посередині кімнати, пів години постій із заплющеними очима (я тебе не змушую це виконувати), а потім розплющ повіки. Сірі, блакитні, коричневі й крицеві тони зійдуть зі сцени, і панівною барвою (як виражаються галантерейники) стане чорна й біла. Минає ще пів години — немає жодної барви, кімната майже порожня. Ті, які домовилися пообідати в компанії, рушили виконувати обіцянку, а інші, у своїй самотині, вдаватимуть, що теж запланували зустріч. Зникли й двійко американців, що завітали в бар зранку — звідси їх вивели турботливі друзі. Стрілка годинника смикається, мов уражена електрикою, і підстрибує до позначки дев’ять.
Ми підемо за нею.
Зараз дев’ята година за часом «Брікса», що нічим не відрізняється від часу всіх інших міст. До зали входить, витираючи шовковою хустиною червоне розпалене чоло, містер Джуліус Бушмілл, підприємець (нар. 1 червня 1876, Кантон, Огайо; супр. Джессі Пеппер; масон, республіканець, конгрегаціоналіст, з 1908 депутат М. А. та А., у 1909—1912 — през., з 1911 директор компанії «Граймз, Гансен», керівник Мідлендської залізниці штату Індіана і т.д. і т.п.). Це його власне чоло. Містер Бушмілл зодягнений у гарний піджак, але не має жилетки: обидві його жилетки готельний лакей помилково відправив у суху чистку, що призвело до довгих (тривалістю пів години) і нудних пояснень містерові Бушміллу. Зрозуміло, що видатний промисловець був доволі збентежений невідповідністю свого вбрання. Свою віддану дружину й красуню-доньку він залишив у холі, перш ніж відправитися в розкішну, призначену для привілейованої публіки їдальню.