Крім нього в барі був тільки один відвідувач: молодий американець, високий, чорнявий і не позбавлений похмурої привабливості; скорчившись на шкіряному кутовому дивані, він не зводив очей із патентованих шкіряних туфель містера Бушмілла. Той впав у сумнів, чи лакей ще й на взуття його зазіхнув, та мимоволі опустивши погляд на ступні, заспокоївся.
Це так потішило підприємця, що він широко посміхнувся молодику й за звичкою сунув руку в кишеню піджака за візитною карткою.
— Жилеток не знайшли, — щиро мовив він. — Чортів лакей забрав обидві. Бачите?
Містер Бушмілл продемонстрував ганебну оголеність накрохмаленої сорочки.
— Прошу? — сказав молодик, приголомшено втупившись в нього.
— Жилетки, — повторив містер Бушмілл вже з меншим вдоволенням. — Втратив свої жилетки.
Молодик задумався.
— Я їх не бачив, — мовив він.
— Ох, не тут! Нагорі.
Один з наших національних недоліків полягає в тому, що ми не поважаємо споглядального настрою інших. Бушмілл опустився на стілець, запропонував молодику випити й змусив його неохоче погодитися на молочний шейк. Описавши в деталях випадок із жилетами, він кинув йому через стіл свою візитку. Бушмілл не належав до того набундюченого, застебнутого на всі ґудзики типу мільйонера, чисельність яких розрослася після війни. Він більше схилявся до зразків 1910 року: щось середнє між Генріхом Восьмим та «наш містер Джоунз прибуде в Міннеаполіс у п’ятницю». Проти модерного типу він був більш просторікуватим, провінційним та добродушним.
Молодь він любив — його син годився в ровесники цьому молодику, якби ж не зухвала завзятість німецьких кулеметників в останні дні війни.
— Я тут з дружиною та донькою, — поділився Бушмілл. — Як вас звати?
— Коркоран, — відгукнувся юнак ввічливо, втім, без особливого ентузіазму.
— Ви з Америки — чи з Англії?
— З Америки.
— Чим займаєтеся?
— Нічим.
— Довго тут пробули? — не відв’язувався Бушмілл.
Молодик завагався.
— Я тут народився, — сказав він.
Бушмілл закліпав і мимоволі обвів поглядом приміщення бару.
— Народилися?
Коркоран посміхнувся.
— Нагорі, на п’ятому поверсі.
Офіціант поставив на стіл два напої та тарілку чипсів «Саратога». І тут же Бушмілл помітив цікаве явище: рука Коркорана стрімко заворушилася між тарілкою та ротом, щоразу переміщаючи до жадібно роззявленого отвору нову товсту стопку картопляних скибочок, так що незабаром тарілка спорожніла.
— Вибачте, — Коркоран жалібно глипнув на тарілку. Відтак вийняв носовичок й витер пальці. — Я не думав про те, що роблю. Упевнений, ви можете замовити ще.
Тільки зараз Бушміллу впала в око серія деталей: щоки молодика були запалими, і це пояснювалося не типом обличчя, а виснаженістю чи хворобою; костюм з тонкої фланелі, що безумовно походила з Бонд-Стріт, засмальцювався внаслідок частого прасування, а лікті ледь не просвічувалися; цей образ несподівано скорчився, мовби, не чекаючи відведеної пів години, вже взявся до перетравлення картоплі й молочного шейку.
— Кажете, народилися тут, еге ж? Але здогадуюся, чимало пожили за кордоном? — запитав Бушмілл задумливо.
— Так.
— А коли востаннє наїдалися?
Молодик здригнувся.
— Ну, за ланчем. Приблизно о першій.
— О першій минулої п’ятниці, — скептично доповнив Бушмілл.
Запала тривала мовчанка.
— Так, — зізнався Коркоран. — Минулої п’ятниці, приблизно о першій годині.
— Зводите кінці з кінцями? Чи чекаєте грошей з дому?
— Мій дім тут, — Коркоран обвів неуважним поглядом кімнату. — Більшу частину життя я переїжджаю з міста в місто й зупиняюся в готелях «Рітц». Думаю, якщо я скажу нагорі, що зводжу кінці з кінцями, то мені не повірять. Тим часом грошей у мене залишилося рівно стільки, щоб завтра, коли буду виселятися, заплатити за проживання.
Бушмілл насупився.
— На ті гроші, що беруть за день тут, ви б могли на тиждень заселитися в інші готелі.