— Але я думала, ми підемо на виставку кулінарії, — розгубилася місіс Бушмілл. — Ми планували…
— Туди підете ви, — люб’язно виправив Коркоран, — з двома милими міледі з Вісконсину. Відтак для вас підготували американську чайну церемонію та американський ланч з американською їжею. О дванадцятій біля входу на вас чекатиме темний, стриманий таун-кар.
Молодик звернувся до Хеллі:
— Миттю до вас примчить ваша нова покоївка та допоможе одягнутися. За час вашої відсутності вона пригляне за перенесенням речей та щоб все розклали по місцях. Увечері на чай завітають гості.
— Як, які гості? Я нікого тут не знаю...
— Запрошення вже розіслані.
Нетерпимий до нових протестів, він, уклонившись, пішов собі.
Наступні три години промайнули, мов у калейдоскопі. Було розкішне ландо, в якому поруч з водієм, зодягнувшись у циліндр та атласні штани, сидів у фіолетовому костюмі лакей; були в мініатюрних вазочках букети орхідей, натиканих зусібіч по салону. У клубі, відпочиваючи за всипаним трояндами столиком, Хеллі чудувалася винятковим титулам, котрі згадували під час бесіди; ба більше, під час ланчу один за одним, мов нізвідки, з’являлися без ліку незнайомі красені, які ще й сповільнювали ходу, аби їх представили юнці. За два добротних роки, наділена титулом першої красуні заштатного містечка в Огайо, вона не раділа такій увазі, не вислуховувала сонмище таких компліментів; від втіхи її щоки, носик, губи весело танцювали. Повернувшись у готель, Хеллі зрозуміла, що їх із матір’ю переселили в королівський номер: простору, з високою стелею вітальню та дві сонячні спальні з вікнами в сад. Їй дали покоївку в очіпку (точнісінько таку роль французької служниці Хеллі якось довелося грати в п’єсі), і весь персонал готелю почав ставитися до неї з особливою повагою. Її, на всі боки вклоняючись, провели вгору по східцях (інших гостей пускали на чотири сторони), впустили в ліфт, клацнувши перед носом двох оскаженілих англійок, зачинили дверцята й зі швидкістю світла піднесли на потрібний поверх.
Чайний вечір пролетів, як у казці. Мати, у гарному настрої після приємної двогодинної бесіди, спілкувалася зі священником Американської церкви, а Хеллі тим часом блаженно кружляла серед натовпу галантних чоловіків. Дівчина здивувалася, коли дізналася, що того ж вечора влаштовує танці з трапезою — майбутня подія затьмарювала блиском теперішню. Про те, що полуденним потягом із Парижа до Брюсселя виїхало двоє естрадних артистів, Хеллі не здогадувалися, аж поки ті з веселими обличчями не вистрибнули на блискучий паркет. Але дівчина знала, що на кожен танець її запросить тьма-тьмуща партнерів, і що бесіди не торкатимуться тем архітектури чи війни. Опівночі, коли до неї підійшов Коркоран і заявив, що збирається відвезти її додому, вона хотіла бурхливо запротестувати, але блаженна втома вже торкнулася її чола.
І тільки тут, у розкішному салоні таун-кару, Хеллі віднайшла вільну хвилинку, щоб здивуватися:
— Але ж як так?... Як вам це вдалося, заради всіх святих?
— Це ще марниця… часу не вистачало, — відмахнувся Коркоран. — У посольствах маю стільки знайомих. Брюссель, бачте, не надто веселе місто, тож розважаються всі, як можуть. Все решта — навіть простіше. Ви добре провели час?
Тиша.
— Ви відпочили? — дещо тривожно перепитав юнак. — Бо тоді навіщо продовжувати, коли вам…
— У битві при Вітторії переміг сер Коркоран Фіцх’ю Абризіні, — язик Хеллі заплітався, втім сенс слів був цілком зрозумілим.
Хеллі засинала.
Минуло ще три дні, Хеллі нарешті погодилася розлучитися з Брюсселем, і мандрівники перемістилися в Антверпен, потім в Роттердам і Гаагу. Але вони вже мало нагадували тих екскурсантів, які якийсь тиждень тому покинули Париж. Подорож тривала у двох лімузинах, оскільки принаймні двійко кавалерів складали їм компанію — це ще не враховуючи чотирьох слуг, що тряслися в потязі. Путівники та історичні книги більше не з’являлися. В Антверпені Коркоран вибрав для проживання не готель, а знаменитий мисливський будиночок на околиці — зняв його на шість днів з усією обслугою.
Перед від’їздом в антверпенських газетах з’явилася фотографія Хеллі з заміткою, яка повідомляла, що Хеллі — красива американська спадкоємиця, котра орендувала Брабантський будиночок та влаштовувала такі чудові раути, що знамениті особи не раз навідувалися в її палати.
У Роттердамі Хеллі не оглядала ні Бумп’єс, ні Гроті-Керк — те й інше затьмарив потік ввічливих молодих голландців, що зиркали на неї ніжними голубими очима. Але в Гаазі, коли поїздка наближалася до кінця, їй раптом стало сумно: такий прекрасний час, і ось він кане в минуле. Попереду обійми розкривали Амстердам та джентльмен з Огайо, котрий не тямив у блискучих розвагах; Хеллі намагалася радіти, але не могла. Її також гнітила поведінка Коркорана, який начебто її уникав: з часів Антверпена він майже з нею не розмовляв і жодного разу не танцював. Навколо цього й крутилися думки Хеллі в останній вечір, коли мандрівники їхали в сутінках по Амстердаму і її мати дрімала в куточку автомобіля.