— Чим займемося найперше, коли доберемося до пункту призначення? — запитала Міллі.
— Найперше? — Джим неуважно глянув на неї та насупився. — Ну, я думаю, насамперед мені варто пошукати роботу, еге ж? — пожвавлення, спричинене вином, тепер змінилося на хмурість. — Чого тобі треба? Чого так багато питань? Купи собі путівник.
У Міллі впало серце: з тої пори, як затіяли від’їзд, Джим ще жодного разу так на неї не огризався.
— А ми вже й не так багато витратили, як думалося спочатку, — безтурботно зауважила вона. — Хай там як, а залишилося більше сотні доларів.
Джим хмикнув. За вікном вагона погляд Міллі впав на собаку, що тягнула візок з безногим чолов’ягою.
— Глянь-но! — вигукнула вона. — От комедія!
— Боже, закрийся! Вже набачився цього.
Міллі підбадьорилася раптовою думкою: адже саме у Франції Джим підхопив нервову хворобу; не дивно, що якийсь час він злитиметься та дратуватиметься.
Поїзд рухався на захід через Кан та Лізьє, пишнозеленими нивами Кальвадосу. На третій станції Джим встав і потягнувся.
— Вийду на платформу, — похмуро кинув він. — Подихаю свіжим повітрям; тут душно.
Так, було душно, та Міллі не зважала. Вона з цікавістю розглядала з вікна двох хлопчаків у чорних робочих костюмах: ті також спрямували на неї допитливі погляди.
— Американка? — раптом вигукнув один з них.
— Привіт, — відгукнулася Міллі. — А що це за станція?
— Пардон?
Хлопчаки підійшли ближче.
— Як називається ця станція?
Раптом двійко пхнули один одного в живіт і ледь не покотилися зо сміху. Міллі не розуміла, що в її питанні було смішного. Потяг різко смикнувся й рушив з місця. Міллі з тривогою схопилася й висунула голову з вікна вагона з криком:
— Джиме!
Джима на пероні не було. Хлопчаки, помітивши її перелякане обличчя, бігли за потягом, який все пришвидшувався. Напевно, Джим застрибнув в один з останніх вагонів. Але...
— Джиме! — відчайдушно закричала Міллі; станція залишилася позаду. — Джиме!
Щосили намагаючись опанувати себе, Міллі звалилася на сидіння й спробувала зосередитися. Спочатку вона припустила, що Джим засидівся в кафе за випивкою, тому й не вслідкував за часом: у такому разі їй слід було теж зійти з потяга, поки не було пізно, бо ж тепер залишалося тільки думати-гадати, що з ним могло трапитися. Якщо той знову напився, то тепер дудлитиме без кінця, поки не проп’є всі гроші. Годі й було уявити собі таку жаску ймовірність, втім, вона таки була.
Міллі почекала десять, потім ще п’ятнадцять хвилин — поки Джим добереться до потрібного вагона, а далі їй довелося змиритися з тим, що в поїзді його немає. Її охопила безглузда паніка: раптова правда світу виявилася такою приголомшливою, що думати про підступ чоловіка чи про необхідність виплутатися з ситуації дівчина навідріз відмовлялася: у голові лиш пульсував єдиний незаперечний факт — вона тепер сама. Опорою Джим був ненадійною, та все ж хоч якоюсь. Тепер… та навіть їхати б у цьому химерному потязі хоч до Китаю, всім начхати!
Після тривалого шоку Міллі спало на думку, що хоч якусь частину грошей Джим міг залишити у валізі. Вона дістала валізку з багажної полиці й гарячково перевірила весь одяг. У задній кишені пошарпаних штанів, які Джим носив на кораблі, Міллі виявила дві новенькі десятицентові монетки. Вид монеток трохи її втішив, і вона міцно стиснула їх у кулаці. Більше нічого не знайшлося.
Через годину, коли зовні вже стемніло, поїзд втиснувся під туманно-жовте сяйво вокзалу Гар-дю-Нор. Вуха в Міллі заклало від дивовижної незрозумілої говірки на пероні, а серце голосно застукало, коли вона натиснула на дверну ручку вагона. В одній руці тримала свій саквояж, іншою вхопила валізу Джима, але та виявилася такою важкою, що не вистачило сил, аби протягнути її крізь двері, тож, запалившись люттю, дівчина покинула валізу у вагоні.
На платформі вона озирнулася, марно сподіваючись, що Джим з’явиться, та побачила тільки брата з сестрою — шведів, компаньйонів на кораблі: рослі та сильні, не згинаючись під вантажем нав’ючених на плечі торбин, вони швидко від неї віддалялися. Міллі прискорила крок, щоб їх наздогнати, але спинилася: їй не під силу розповісти про цю ганьбу. У них і своїх проблем вистачало.
З двома монетами в одній руці та валізою в іншій, Міллі повільно ступала по перону. Її обганяв різний народ: носильники з тьмою-тьмущою ключок для гольфу; розбурхані юні американки, яких розпирало від хвилювання зустрічі з Парижем; улесливі посильні з великих готелів. Всі поспішали й квапливо перемовлялися на ходу, але Міллі йшла, як черепаха: попереду маячила жовта арка залу очікування, звідки розкривався вихід у місто, а ось куди їй йти далі — Міллі й гадки не мала.