— Один американець вжарить трьох французів! — гаркнув Джим трьом кремезним, опецькуватим городянам, що сиділи за столиком й пили пиво.
Ті й оком не змигнули. Він продовжував зубоскалити.
— Один американець, — постукав себе по грудях, — вкладе на землю трьох гидких жабенят, чуєте?
Ніхто не поворухнувся. Це розлютило Джима. Метнувшись прожогом вперед, він вхопився за спинку вільного стільця. Через секунду навколо нього зібралася невелика юрба, троє французів в унісон перемовлялися схвильованими голосами.
— Ей, ну ж бо, я не кидаюся словами на вітер! — дико верещав він. — Один американець зробить з трьох французів відбивну!
Перед ним виросли двоє полісменів, одягнені в синьо-червону форму та з кобурами на поясах.
— Чули мене? — гримів Джим. — Я герой, і плювати я хотів на вашу мерзенну французьку армію!
Його схопили за руку, та в нападі сліпої люті Джим висмикнув її та гепнув по обличчю з темними вусами. Відтак у вухах молодика зашуміло, загуділо, над ним зашипіли кулаки, потім стусани, і світ зімкнувся над його головою, мов хвилі.
Після з’ясування місцеперебування Джима та особистого піклування одного з американських віцеконсулів, який витягнув його з в’язниці, Міллі зрозуміла цінність минулих тижнів. Свято закінчилося. Та навіть попри те, що Джим завтра приїжджає у Париж, попри повернення сірої буденщини спільного існування, Міллі все ж вирішила, що мандрівки в Шато-Тьєррі вона не скасує. Їй хотілося хоч на кілька годин відчути незабутнє щастя. Напевно, вони повернуться в Нью-Йорк: навряд чи Джим може розраховувати хоч на якусь роботу, якщо аж два тижні просидів у французькій в’язниці.
Автобус, як зазвичай, був заповнений вщерть. Поблизу містечка Шато-Тьєррі Білл Дрісколл зі своїм мегафоном здійнявся перед своїми клієнтами та почав розповідати про те, як виглядала ця місцевість п’ять років тому, коли дивізія, в якій він служив, наблизилася до лінії вогню.
— О дев’ятій годині вечора, — говорив він, — ми вибралися з лісу. Це був Західний фронт. Я читав про нього в Америці за три роки до того, а тепер от він переді мною. У темряві ліс скидався на велику вогненну кулю: тільки палала не трава, а полум’янисті гранати. Ми змінили французький полк в окопах глибиною менш як три фути. Майже всі були надто збуджені та страху не відчували до тих пір, поки близько другої години ночі ротного старшину в нас на очах не розірвало шрапнеллю на шматки. Це змусило нас задуматися. Через два дні ми змінили дислокацію, і я уникнув поранення лиш через одну причину: тремтів так, що не могли поцілити.
Слухачі зареготали, а Міллі відчула легкий приплив гордості. Джима нічим не можна було залякати: про це вона чула від нього самого безліч разів. Думки його снувалися навколо чогось вищого, ніж посередній обов’язок. Поки його однополчани ховалися в порівняно безпечних траншеях, він сам на сам виліз до нічийної смуги.
Після обіду в містечку туристи рушили на поле битви, мирну тишу якого розрівнювали супокійні могили. Міллі зраділа такій прогулянці — її, як і вояків після битви, настигло умиротворення. Либонь, після хмурого майбутнього одного дня її життя стане таким флегматичним, як і цей пейзаж. Либонь, колись Джим зміниться. Коли він якось здійнявся до таких героїчних висот, то десь глибоко таїться новий початок, що незабаром вибухне життям.
Коли настав час повертатися додому, Дрісколл, що за весь день перекинувся з Мінні кількома словами, раптом відкликав її від групи:
— Хочу востаннє поговорити з вами.
Востаннє... У Міллі ні з того ні з сього боляче стислося серце. Невже завтра настане так скоро?
— Дозволю собі бути відвертим з вами, — вів далі Білл, — тільки, будь ласка, не гнівайтесь. Я люблю вас — і ви це знаєте; але те, що хочу вам сказати, з цим не пов’язано: причина в тому, що я бажаю вам щастя.
Міллі кивнула. Боялася, що ось-ось розплачеться.
— Як на мене, ваш чоловік ні для чого не годиться.
Міллі звела до нього очі:
— Ви його не знаєте! — гарячково вигукнула вона. — І не можете його судити.