— Я суджу за його ж власними вчинками. Гадаю, що ця психічна післявоєнна травма — чистісінька брехня. Та і яке значення має те, що він зробив п’ять років тому?
— Для мене має, — заперечила Міллі. Вона відчула, що починає злитися. — Цього від нього не забрати. Він проявив мужність.
Дрісколл кивнув.
— Погоджуюся. Але інші теж були мужніми.
— Ви — ні, — зневажливо кинула вона. — Тільки-но сказали, що боялися до смерті, і всі над вами насміхалися. Джима, знаєте, не посміли зневажати: йому вручили медаль саме за хоробрість.
Бовкнувши це, Міллі спохватилася, та було вже пізно. Та коли почула слова Білла, то з несподіванки аж подалася до нього.
— Це теж була брехня, — повільно вимовив Білл. — Мені просто хотілося всіх розсмішити. У атаці я навіть участі не брав.
Він мовчки спрямував погляд на підніжжя пагорба.
— Що ж, — з презирством дорікнула Міллі, — як ви посміли ось тутечки сидіти та молоти нісенітниці про мого чоловіка, якщо… якщо ви навіть…
— Це професійна вигадка, — нетерпляче відказав чоловік. — Мене поранили напередодні ввечері, — він підвівся з лави. — Все це не суттєво. Здається, я вселив вам ненависть до мене, тому це кінець. Далі наша розмова даремна.
Не зводячи погляду з підніжжя пагорбу, він продовжив.
— Не варто було мені з вами говорити саме тут. Для мене це нещасливе місце. Колись я втратив тут одну цінну річ — в трьохсот милях від цього пагорбу. А тепер втратив вас.
— Що ви втратили? — гірко запитала Міллі. — Ще одну дівчину?
— Інших, окрім вас, не було.
— Тоді що ж?
Білл відповів не відразу:
— Я сказав, що мене поранили. І це правда. Два місяці не розумів — чи живий я насправді. Але найгірше було те, що якийсь підлий злодюга обнишпорив мої кишені й, як я підозрюю, здобув собі шану, пред’явивши копію секретних німецьких паперів, які я тоді роздобув. І прихопив зі собою також золотий годинник. Те й інше я знайшов, обстежуючи тіло німецького офіцера, що лежало на нічийній смузі.
Містер та місіс Вільям Дрісколл одружилися наступної весни й вирушили на медовий місяць у машині, що перевищувала розмірами автомобіль короля Англії. В авто була тьма-тьмуща вільних місць, тому пара, дрейфуючи доріжками Франції, обсаджених сріблястими тополями, підсаджувала до свого салону багатьох притомлених пішоходів. Останні, втім, завжди сідали ззаду, оскільки бесіда на передньому сидінні для сторонніх вух не призначалася. Тур молодят пролягав через Ліон, Авіньйон, Бордо та інші менш населені пункти, яких немає в путівнику.
Кохання в сутінках
Ці слова зворушували Вела. Коли свіжим, золотистим квітневим днем вони спадали на його думку, він без кінця повторював «Кохання в сутінках, кохання в сутінках…». Він смакував ці слова трьома мовами — російською, французькою та англійською — і вирішив, що найкраще слова звучать англійською. Кожна мова мала якесь своє кохання та свої сутінки: сутінки англійські здавалися найтеплішими та найтихішими — з невагомим та прозорим розсипом зірок. Англійське кохання видавалося найбільш крихким та романтичним — біла сукня, ледь вловні обличчя й очі, мов дві зорі-озерця. Та коли додати сюди роздуми Вела про французькі сутінки, то, гадаю, варто почати спочатку.
Вел був наполовину росіянином, наполовину — американцем. Його мати виявилася дочкою того самого Морріса Хейзелтона, який надав фінансову підтримку Всесвітній виставці в Чикаго в 1892 році, а батько (див. Готський альманах за 1910 рік) — князем Павлом Сергієм Борисом Ростовом, сином князя Володимира Ростова, онуком великого князя Сергія Лихослівного, котрий був кревняком цареві. Нерухомість по батьківській лінії вражала: особняк у Санкт-Петербурзі, мисливський будиночок під Ригою й розкішна вілла, що радше нагадувала палац, з видом на Середземне море. Саме на цій віллі в Каннах сімейство Ростових проводило зиму, і навряд чи княгині Ростовій треба було нагадувати про те, що ця вілла на Рив’єрі з мармуровим фонтаном в стилі Берніні й золотими чарками для післяобіднього лікеру — збудована американським золотом.
У веселу довоєнну епоху росіяни в Європі розважалися, зрозуміло, без упину. З трьох націй, які вважали південь Франції майданчиком для розваг, саме росіяни користувалися ним з найбільшим розмахом. Англійці вирізнялися практичністю, американцям же ж, хоч ті й розкидалися червінцями, була не властива романтична фривольність. Росіяни ж — народ, що не поступався галантністю латинянам — мали на додачу грошей хоч греблю гати. Перед прибуттям Ростових на Канни, у кінці січня власники ресторанів дали телеграму на Північ, просячи надіслати їм етикетки улюблених сортів шампанського князя, аби наклеїти їх на свої пляшки; ювеліри приберігали найбільш розкішні вироби не для княгині, а для її чоловіка; православні церкви прибирали й прикрашали на цей період з особливою ретельністю на той випадок, якщо князю заманеться помолитися за відпущення гріхів. Навіть Середземне море весняними вечорами слухняно розфарбовувалося густим винним відтінком, а крутогруді, мов малинівки, парусні судна вишукано погойдувалися на хвилях поблизу узбережжя.