— Яка з них? — раптом запитав човняр.
— Що яка? — підвівшись, перепитав Вел.
— Яка яхта?
Човняр тицьнув перед собою пальцем. Вел повернув голову: над ними навис сірий, схожий на меч ніс яхти. Поки він вдавався до затяжних марень, човен подолав відстань в півмилі.
Вел прочитав мідний напис над головою. То був «Корсар», втім на палубі ледь видніли неясні вогники, не чути було ані голосів, ані музики: тільки час від часу невисокі хвилі ритмічно билися об борти судна.
— Має бути інша — «Міннегага».
— Ще не йдіть.
Вел здригнувся. Тихий і ніжний голос долинув звідкись зверху, з темряви.
— Куди поспішати? — продовжував ніжний голос. — Думала, що хтось завітав до мене, і раптом доведеться пережити жахливе розчарування.
Човняр підняв весла й нерішуче втупився на Вела. Вел, однак, мовчав, і човняр енергійно направив шлюпку по місячній доріжці.
— Стійте! — вирвалося у Вела.
— Що ж, до побачення, — промовив той самий голос. — Загляньте потім, коли зможете залишитися якомога довше.
— Але я хочу залишитися зараз, — видихнув Вел.
Він віддав човняру потрібні вказівки, і шлюпка, похитуючись, знову наблизилася впритул до нижньої сходинки трапу, що вів на палубу яхти. Якась юна особа, у розмито білявій сукні, з дивовижним, тихим голосом, — справді взивала до нього з оксамитної темряви. «А які в неї очі?» — пробурмотів Вел.
Питання сподобалося йому своєю романтичністю, і він повторив його ледь чутно: «А які в неї очі?»
— Хто ви такий?
Дівчина стояла тепер прямо над ним: вона дивилася вниз, а він, підіймаючись по сходах, дивився вгору, і, як тільки їхні очі зустрілися, обидва зайшлися сміхом.
Панянка була зовсім юна, тоненька — навіть тендітна, у сукні, яка невибагливою білизною підкреслювала її молодість. Дві неясні плямки на щоках нагадували про рум’янці, які розливалися ще за дня.
— Хто ви? — повторила дівчина, відступивши, і знову розсміялася, коли голова Вела порівнялася з палубою. — Я перелякана — і маю право знати.
— Я джентльмен, — Вел вклонився.
— Який саме джентльмен? Джентльмени всякі бувають. По сусідству з нашим столиком в Парижі сидів один чорношкірий джентльмен і... — дівчина замовкла. — Ви ж не американець, так?
— Я росіянин, — представився Вел таким голосом, ніби проголошував себе архангелом. Трохи помізкувавши, поквапився додати: — Причому мені щастить найбільше. Сьогодні цілий день, протягом всієї цієї весни я мріяв про те, щоб закохатися саме такої ночі, і ось тепер бачу, що небо послало мені вас.
— Стривайте! — видихнула дівчина. — Я зрозуміла: ви потрапили сюди помилково. Мені всі ці справи ні до чого. Боже збав!
— Прошу вибачення.
Вел спантеличено дивився на дівчину, не усвідомлюючи, що зайшов надто далеко. Потім з офіційним видом випростався:
— Я помилився. Якщо ви мене прощаєте — то на добраніч.
Він повернувся й поклав руку на поручень.
— Не йдіть, — промовила дівчина, відкинувши з чола пасмо волосся (якого воно кольору, важко було розібрати). — Якщо вдуматися, то можете сипати будь-якою нісенітницею — лиш не йдіть. Я нещасна — і не хочу залишатися на самоті.
Вел завагався: щось у цій ситуації було таке, чого він до кінця не розумів. Він сприйняв як належне те, що дівчина, окликнувши незнайомця вечірньою порою, — нехай навіть з борту яхти, — напевно налаштована на романтичну пригоду. І йому страшенно не хотілося йти.
Тут він згадав, що шукав дві яхти, і ця — одна з них.
— Званий обід, мабуть, на іншій яхті, — сказав він.
— Званий обід? Ох, справді, раут на «Міннегазі». Ви пливли туди?
— Плив. Вже й не згадаю коли.
— Як вас звати?
Вел вже збирався представитися, але щось спонукало його замість відповіді запитати:
— А вас? Чому ви не на вечірці?
— Бо вважаю, що краще залишитися тут. Місіс Джексон повідомила, що на обід завітають якісь росіяни — то, либонь, і є ви, — дівчина кинула на нього зацікавлений погляд. — Ви ж не надто юні, сподіваюся?
— Я виглядаю молодшим на свій вік, — сухо зауважив Вел. — Це всім впадає в очі. Вважають, що таке буває рідко.
— А скільки вам років?
— Двадцять один, — збрехав Вел.
Дівчина засміялася:
— Нісенітниця! Вам не більше дев’ятнадцяти.
На обличчі Вела виразилося таке невдоволення, що дівчина поспішила його переконати:
— Не падайте духом! Мені самій лиш сімнадцять. Я б, може, і пішла на вечірку, коли б знала що там буде хоч хтось молодший за п’ятдесят.