— Скажу вам правду. Ви — моя перша любов. Мені сімнадцять — стільки ж, скільки й вам, не більше.
У тому, що були вони ровесниками, було щось зовсім роззброювальне. Перед долею, котра зіштовхнула їх разом, панянка відчула безпомічність. Палубні крісла заскрипіли, і, коли обидва вони раптово і по-дитячому хитнулися назустріч один одному, Вел відчув слабкий, ледве вловний аромат парфумів.
Чи раз Вел цілував незнайомку, чи двічі — згадати не міг, хоч минуло, певно, не менш як година, як сиділи, тісно притулившись вони одне до одного, і її рука лежала в його руці. Найдивнішим для нього в коханні було те, що жодні атрибути палкої пристрасті — мука, жадання, відчай — не хвилювали його душу, втім любов дарувала запаморочливу обіцянку такого неймовірного щастя в житті, про яку він зроду не підозрював. Перше кохання… це була лиш перша любов! Яким же ж є кохання у своїй цілісній повноті, у своїй довершеності? Вел не знав, що нинішні переживання — нежданий, небувалий синтез хвилювань й спокою — більш ніколи не повторяться.
Музика замовкла, а потім розлиту навколо тишу порушив ритмічний плескіт весел. Дівчина схопилася з місця й напружено вдивилася в далечінь.
— Слухайте! — проторохтіла вона. — Ви маєте сказати як вас звуть.
— Ні.
— Ну будь ласка! — благала вона. — Адже завтра я їду.
Вел мовчав.
— Мені не хочеться, щоб ви мене забули. Мене звати…
— Я вас не забуду. Обіцяю завжди про вас пам’ятати. Навіть якщо я когось полюблю, я завжди буду порівнювати її з вами — моїм першим коханням. До кінця життя пам’ять про вас не зів’яне в моєму серці.
— Так, я хочу, щоб ви про мене пам’ятали, — судомно пробурмотіла дівчина. — О, наша зустріч означала для мене набагато більше, ніж для вас, — набагато більше.
Дівчина стояла біля нього так близько, що Вел відчував на своєму обличчі її тепле юне дихання. Вони знову хитнулися назустріч один одному. Вел стискав її долоні й зап’ястя у своїх руках (як, ймовірно, і треба було) і цілував її в губи. Поцілунок був, на його думку, саме таким, як треба — романтичний, але не вульгарний. Однак поцілунок цей таїв надії на інші, майбутні поцілунки, і серце його втекло в п’яти, коли почув, як до яхти наблизилася шлюпка, а це означало, що повернулося її сімейство. Вечір закінчився.
— Але це тільки початок, — твердив Вел сам собі. — Все моє життя нагадуватиме сьогоднішню ніч.
Дівчина швидко говорила щось півголосом, і він намагався вслухатися в її слова:
— Ви повинні дізнатися ось що: я заміжня. Уже три місяці. Це і є та сама помилка, про яку я думала, коли вас привело сюди місячне світло. Зараз ви все зрозумієте.
Вона замовкла, бо шлюпка штовхнулася в сходи, що вели на палубу, і знизу долинув чоловічий голос:
— Ти тут, люба?
— Так.
— А чия це друга шлюпка?
— Сюди помилково потрапив один із гостей місіс Джексон, і я затримала його на годинку, щоб він мене розважив.
Через мить над палубою з’явився стомлений образ чоловіка з рідкими, сивими пасмами. І тільки тоді Вел усвідомив — правда, занадто пізно, — наскільки йому було небайдуже.
Коли сезон на Рив’єрі в травні закінчився, Ростови та всі інші росіяни замкнули свої вілли й вирушили проводити літо на північ. Православні церкви закрилися, на підвали з рідкісними винами навісили замки, а фешенебельне місячне сяйво сховали, так би мовити, за сімома горами, — чатувати на повернення гостей.
— Ми повернемося наступної весни, — повторювали вони, ніби апріорі.
Але обіцянка виявилася передчасною: повернутися їм не судилося. Тим небагатьом, кому вдалося знову прорватися на південь після трагічних п’яти років, випав щасливий шанс влаштуватися на роботу покоївками або лакеями в розкішних готелях, де колись ті багатії бенкетували. Безліч стали жертвами війни чи революції; інша частка розчинилася в натовпі великих міст, ставши утриманцями чи дрібними шахраями, а дехто (і таких було чимало) попрощався з життям, паралізований відчаєм.
Коли уряд Керенського зазнав краху в 1917 році, Вел служив лейтенантом на Східному фронті, безрезультатно намагаючись тримати в підпорядкуванні солдат, котрі давно вже не визнавали жодних авторитетів. Він продовжував боротися й після того, як князь Павло Ростов і його дружина одного дощового ранку розплатилися кров’ю, спокутуючи гріхи династії Романових, і завидна кар’єра дочки Морріса Хейзелтона перервалася в місті, яке ще більше нагадувало м’ясну крамницю, ніж Чикаго в 1892 році.
Опісля Вел якийсь час воював у полку армії Денікіна, поки не усвідомив, що бере участь у безглуздому фарсі, а велич Російської імперії канула в минуле. Незабаром він переїхав до Франції, однак зіткнувся з проблемою бідності.