Очевидною, зрозуміло, здавалася перспектива прилаштуватися в Америці. Там, як і раніше, проживали дві відносно забезпечені тітоньки, з якими матір Вела посварилася ще давним-давно. Однак через забобони, прищеплені матір’ю, ця ідея здавалася йому абсурдною, до того ж і грошей на подорож через океан у нього не було. Варто було почекати того часу, коли ймовірна контрреволюція в Росії поверне йому втрачену власність Ростових, а поки що як-небудь треба протриматися у Франції.
І Вел відправився в те містечко, яке знав найкраще — в Канни. На останні двісті франків купив квиток у вагон третього класу, а після прибуття, обмінявши фрак, отримав від послужливих ділків гроші на їжу та нічліг. Пізніше він про це шкодував, оскільки фрак допоміг би йому знайти посаду офіціанта. Втім, замість цього йому вдалося влаштуватися водієм таксі, що рівночасно могло вважатися як найбільшою удачею, так і найжахливішим нещастям.
Іноді Велу доводилося возити американців, які бажали орендувати віллу, і, якщо переднє скло в автомобілі було піднято, до нього долинали цікаві уривки розмови:
— ...я чула, цей водій — російський князь... — Тихіше! — Так-так, той самий... — Естер, помовч! — і тут лунали придушені смішки.
Коли автомобіль зупинявся, пасажири товклися біля дверцят, щоб крадькома глянути на Вела. Спочатку, коли так поводилися дівчата, Вела охоплював смуток, але згодом він перестав звертати на це увагу. Одного разу якийсь веселий від випивки американець, поцікався, чи правда, що Вел — князь, і запросив його на обід; іншого разу літня жінка, виходячи з таксі, схопила його за руку, енергійно її потрясла й змусила взяти сотенну купюру.
— Ну, Флоренс, тепер, повернувшись додому, зможу всім похвалитися, що обмінялася рукостисканням з російським князем.
Той підпилий американець, який запросив Вела на обід, думав спочатку, що Вел — син царя: довелося пояснити йому, що княжий титул у Росії означає, як і титул герцога в Великобританії, тільки приналежність до аристократичного стану. Але американець ніяк не міг второпати, чому Вел не буває серед високопоставлених осіб й не може створити собі пристойного стану.
— Це Європа, — похмуро відказав Вел. — Капітал тут не наживають. Гроші або успадковують, або старанно складають роками, і тоді — певно, через три покоління — сімейство потрапляє на вищий щабель соціального стану.
— Подумайте над тим, які в людей потреби — за нашим прикладом.
— Це тому, що в Америці грошей більше. Всі ваші потреби давно передбачені.
Однак через рік — за протекцією молодого англійця, з яким він до війни грав в теніс, — Велу вдалося отримати посаду клерка в каннському відділенні британського банку. Він розсилав пошту, замовляв залізничні квитки та організовував екскурсії для нетерплячих туристів. Інколи до його віконечка підкрадалося знайоме обличчя; коли Вел його впізнавав — тис руку, коли ні — просто мовчав. Через два роки вже ніхто не позиціював його з колишнім князем: та історія набридла, розкіш і багатство Ростових та їхнього оточення поступово спочили в Леті.
Вел майже ні з ким не спілкувався. Вечорами він трохи гуляв по набережній, випивав, не поспішаючи, кухоль пива в кафе й рано лягав спати. Його рідко куди запрошували, вважаючи, що його невеселий, зосереджений вигляд наводить тугу, та він і сам цурався будь-яких запрошень. Замість дорогих твідових і фланелевих костюмів, які батько виписував для них обох з Англії, носив тепер дешевий французький одяг. З жінками не знався зовсім. Якщо в сімнадцять років він і був у чомусь непохитно впевнений, то тільки в одному: що життя його буде сповнене романтики. Тепер, через вісім років стало зрозуміло, що такого не станеться. Власне, часу для любові в нього й не залишалося: війна, революція, а потім і бідність, вступивши в змову, озброїлися проти надій його серця. Ріки його почуття, що вперше пробилися на поверхню того квітневого вечора, одразу ж всохли — окрім хіба що мізерного струмочка.
Щаслива юність скінчилася для Вела, ледь розпочавшись. Він бачив, що роки його йдуть і що зовні він виглядає все більш обшарпаним, а життя поступово зводиться до спогадів про чудові юначі дні. Часом гадали, що Вел втратив глузд: коли той демонстрував молодшим співробітникам старовинний фамільний годинник, ті тільки знущально підморгували один одному, слухаючи розповіді про колишню розкіш сімейства Ростових.
Одного квітневого вечора 1922 року Вел, походжаючи по набережній і дивлячись на довговічну магію запалених ліхтарів, віддавався звичним похмурим роздумам. Ця магія творилася вже не для нього, втім вона апріорі була, і це його хоч трішки тішило. На ранок він збирався відправитися у відпустку та оселитися в недорогому готелі поблизу міста, де купатиметься в морі, читатиме й відпочиватиме, а після повернення знову приступить до роботи. Уже третій рік поспіль він брав відпустку на другу половину квітня — либонь, тому, що саме тоді відчував потребу вдатися до спогадів. Адже саме у квітні доля подарувала йому найкращий період життя — романтику під місячним сяйвом. Цю подію зберігав у душі як святиню; тоді він вважав її всього лише початком, проте вона стала кінцем.