— Якийсь новітній винахід. Не дає теплому повітрю підійматися. Не знаю, на якому принципі збудовано, але тут навіть взимку можна перебувати просто неба.
— А де принц Уельський? — вимогливим тоном запитала вона.
Джон обвів очима майданчик.
— Поки не прибув. Раніше ніж через пів години не з’явиться.
Рагс глибоко зітхнула.
— За чотири роки я вперше відчуваю такий трепет.
Чотири роки — а його любов до неї триває на рік більше. Джон задумався: коли їй було шістнадцять і вона, миле, навіжене дитя, просиджувала ночі в ресторанах з офіцерами, які мали назавтра відправитися в Брест, рано втративши сяйво життя під акомпанемент старезних, печальних, сповнених муки днів війни, — чи була вона в ті дні такою прекрасною, як зараз, під цими бурштиновими вогнями, під цим темним небом. Від збуджено палких очей до каблуків крихітних туфельок, в смужках зі справжнього золота і срібла, вона скидалася на один з тих дивних корабликів, вирізаних всередині пляшки. Виконана так тонко й ретельно, немов над нею не один рік працював майстер, який спеціалізувався на ювелірно-дражливих виробах. Джону Чеснату хотілося взяти її в руки, повертіти вправо-вліво, придивитися до носка туфельки, кінчика вуха, прижмуритися до казкових камінців, з яких змайстровані вії.
— Хто це? — Рагс несподівано вказала на красивого латиноамериканця, який сидів за столиком навпроти.
— Це Родеріго Мінерліно, зірка кіно та реклами крему для обличчя. Може, пізніше він танцюватиме.
Рагс тільки тепер почула звуки скрипок й барабанів. Та музика, здавалося, плила здалеку, над крижаною ніччю й спадала на паркет — це додавало нотам казковості й відчуженості.
— Оркестр на іншому даху, — пояснив Джон. — Нове бачення… Дивися, починається вистава.
Раптом, у коло різкого, варварського світла, вискочила зі замаскованого проходу молода, тонка як тростинка негритянка, злякала музику, яка перейшла в невпорядкований мінор, і затягла ритмічну трагічну пісню. Сопілка її тіла раптом переломилася, вона почала повільно й нескінченно ступати — без просування, без надії, мов невдача убогої дикунської мрії. З істеричною монотонністю, безнадійно, однак непримиренно, вона щораз вигукувала, що втратила Папу Джека. Одна за одною, її, з наполегливого ритму божевілля, намагалися збити гучні труби, та вона чула лиш гуркіт барабанів, які перенесли її в якийсь загублений світ, що існував тисячу років тому. Коли замовкло пікколо, негритянка знову витягнулася в тоненьку коричневу струну, пронизливо, несамовито скрикнула й розчинилася в раптовій темряві.
— Коли б ти жила в Нью-Йорку, то не питала б хто це, — промовив Джон, коли спалахнуло бурштинове світло. — Наступний пан — Шейк Б. Сміт, грубий, ганебний сорт гумору.
Він замовк. У ту саму мить, коли перед початком другого номера згасло світло, Рагс глибоко зітхнула й всім тілом подалася вперед. Її очі скляні, як у пойнтера на полюванні. Джон помітив, що погляд дівчини прикутий до компанії, яка увійшла через бічні двері й почала влаштовуватися за столиком в напівтемряві.
Столик приховували пальми, і Рагс спочатку розрізнила тільки три тьмяні силуети. Затим побачила й четвертий, що розташувався ніби в самій глибині, — блідий овал його обличчя вінчався густо-жовтим волоссям.
— Ага! — вигукнув Джон. — Ось і його величність.
Тихенько схлипнувши, Рагс затамувала подих. Мадемуазель сприймала все, мов у тумані: комік начебто стояв на танцювальних підмостках в яскраво-білому освітленні, начеб деякий час щось торохтів, а залом розносилися брижі сміху. Та очі її залишалися нерухомими, зачарованими. Вона бачила, як хтось із компанії схилився й щось прошепотів іншому, як горів сірник, як замерехтіло на задньому плані яскраве вічко сигарети. Чи довго залишалася без руху, Рагс не знала сама. Потім з очима в неї щось трапилося, їх заслало білою пеленою, і відмахнутися від цього було неможливо. Рагс різко повернулася й виявила, що на неї зверху спрямований невеликий прожектор. Десь поблизу звучав голос, він щось їй говорив, по залу стрімко прокочувався круговорот сміху, але Рагс сліпив прожектор, і вона мимоволі підвелася.
— Сиди! — шепнув їй Джон через столик. — Він щовечора вибирає собі кого-небудь.
Тепер Рагс зрозуміла — це був комік Шейк Б. Сміт. Він розмовляв з нею, сперечався з нею — про щось, що здавалося неймовірно потішним для всіх інших, та Рагс чулося лиш невиразне бурмотіння. Спочатку її приголомшило яскраве світло, але тепер вона опанувала себе й зобразила посмішку. То був жест рідкісного самовладання. Ця посмішка говорила про цілковиту байдужість до того, що відбувається, і Рагс немовби не помічала світла прожектора, не помічала спроби коміка зіграти на її привабливості; вона з нескінченної відстані гралася ним — з тим же успіхом він міг би метати свої стріли в місяць. Вона вже не була «леді» — леді в такій ситуації виглядала б роздратованою, жалюгідною чи дурною, Рагс же звела свою позицію до того, щоб просто красуватися, залишаючись недосяжною для всього іншого, і комік зрештою відчув таку самотність, якої ніколи раніше не відчував. За його сигналом прожектор раптово згас. Сцена завершилася.