Втім, їжа на плиті мала приємний запах. Луелла розпорядилася, якими скористатися тарілками, відімкнула буфет і дістала пляшку дорогого к’янті. Потім вона відправилася побажати доброї ночі Чаку.
— Він добре себе поводив? — запитала жінка; а тим часом крихітка радісно видерлася до неї на руки.
— Дуже добре, — мовила нянька. — Сьогодні обійшли весь Центральний парк.
— Чи ж не розумний хлопчик? — поцілувала його з захватом.
— Чакі запхнув ногу у фонтан, тож довелося повернутися додому на таксі та змінити черевички й шкарпетки.
— Дуже добре. Чаку, зачекай хвильку! — Луелла розстебнула свої великі жовті намистини й простягнула їх Чаку. — Тільки не порви матусине намисто, — вона звернулася до няні: — Будь ласка, коли він засне, заховайте їх у комод.
Ступивши за двері, жінка відчула незрозумілу жалість до сина: життя в нього замкнуте й одноманітне, як у всіх дітей, хто не народився у великій родині. Для неї він був маленькою квіточкою, окрім тих днів, коли доводилося з ним сидіти. Його личко за формою нагадувало її; пригортаючи його до себе, жінка інколи відчувала трепет й сповнювалася думками про нове життя.
У своїй милій, рожевій спальні, Луелла зосередила увагу лише на обличчі: очистила, затим підправила макіяж. Для Лікара Муна змінювати сукню непотрібно, та ще, наперекір низькій продуктивності протягом дня, Луеелла відчувала якусь неясну втому.
— Який у вас гарний будинок, місіс Хемпл, — байдужим тоном вимовив Лікар Мун, — і дозвольте вас привітати, хлопчина у вас просто чудовий.
— Дякуємо. Особливо приємно почути такий комплімент від лікаря, — вона забарилася. — Ви спеціалізуєтеся на дитячих хворобах?
— Я ні на чому не спеціалізуюся. Я займаюся загальною практикою — таких медиків сьогодні пошукати треба.
— У Нью-Йорку, в усякому разі, крім вас, не залишилося нікого, — зауважив Чарльз.
Він почав нервово терти своє обличчя, і Луелла, щоб цього не бачити, перевела погляд на лікаря. Але коли Чарльз знову заговорив, їй довелося тут же відволіктися від гостя.
— Насправді, — неочікувано мовив Чарльз, — я запросив лікаря Муна, бо хотів, аби він поговорив з тобою.
Луелла виструнчилася в кріслі.
— Зі мною?
— Лікар Мун — мій давній друг і, гадаю, він може сказати декілька слів, які для тебе будуть корисними.
— Ого, — жінка спробувала всміхнутися, проте нею заволоділи здивування й злість. — Не знаю, справді, про що ти. Нічого серйозного зі мною не трапилося. Либонь ніколи так чудово не почувалася, як зараз.
Лікар Мун глипнув на Чарльза, запитуючи дозволу на розмову. Чоловік кивнув, і його рука мимовільно потягнулася до обличчя.
— Ваш чоловік багацько наговорив мені про негаразди у вашому спільному житті, — все тим же байдужим тоном промовив лікар Мун. — Він хотів знати, чи не допоможу я згладити розбіжності.
Щоки Луелли палали.
— Я не дуже вірю в психоаналіз, — холодно сказала вона, — і не вважаю себе гідною кандидатурою для цього.
— Згоден із вами, — відповів лікар Мун, здавалося, нітрохи не зачеплений її словами. — Я ні в що не вірю, окрім себе. Повторюю, я не спеціалізуюся ні в якій області й, насмілюся додати, не прихильник якихось божевільних ідей. Не можу щось та й обіцяти.
На мить Луелла завагалася: чи не вийти б з кімнати? Втім, нахабність цієї ідеї викликала зацікавлення.
— Не знаю, про що Чарлі вам наговорив, — мовила вона, ледве стримуючи емоції, — і навіщо він взагалі затіяв це. Але запевняю вас, що наші домашні справи стосуються тільки мене й мого чоловіка. Якщо не заперечуєте, лікаре Мун, я б вважала за краще обговорити що-небудь... не настільки особисте.
Лікар Мун відповів глибоким, ввічливим кивком. Більше він не торкався цієї теми, і обід тривав, можна сказати, у розчарованому мовчанні. Луелла вирішила, що б не трапилося, не скасовувати своїх сьогоднішніх планів. Коли годину тому це було потрібно, щоб відстояти свою незалежність, то тепер певний вияв непокори не дав би розбитися її самоповазі. Вона ненадовго затримається у вітальні після обіду, а коли подадуть каву, вибачиться й піде одягатися, щоб вийти.
Та тільки-но вони покинули їдальню, її випередив Чарльз, який поспіхом, не проронивши й слова, вийшов з кімнати.
— Мені треба написати листа, — мовив він. — Скоро повернуся.
Перш ніж дружина встигла тактовно заперечити, він кинувся в кінець коридору, і було чутно, як за ним зачинилися двері. Збентежена й зла, Луелла розлила каву й влаштувалася в куточку дивана, пильно спостерігаючи за полум’ям.