— Не бійтеся, місіс Хемпл, — раптово промовив лікар Мун, — мене просто змусили. Я дію не по своїй волі...
— Я вас не боюся, — перебила його Луелла.
Але вона й сама розуміла, що говорить неправду. Вона трошки боялася лікаря Муна — хоча б через те, що ставився він з байдужістю до її проблем.
— Розкажіть мені про ваші труднощі, — промовив він дуже природно, немов співрозмовниця теж діяла не по своїй волі.
Він навіть не дивився на неї, і, якби вони не були в кімнаті самі, можна було б подумати, що він і звертається не до неї.
У думках Луелли, на кінчику язика крутилися такі слова: «Про це не розповідатиму». Та те, що вона мовила, справді приголомшило її. Фрази вирвалися випадково, мовби не з власної волі.
— Хіба ви не бачили, як він потирав обличчя за обідом? — відчайдушно зізналася вона. — Вас засліпило? Він почав так мене дратувати, що, думаю, скоро втрачу глузд.
— Зрозуміло, — кругле обличчя лікаря Муна схилилося в кивку.
— Хіба ви не бачите, що я сита по горло домашніми справами? — її груди під сукнею відчайдушно здіймалися, немов їй не вистачало повітря. — Як мені обридло домогосподарство, дитина — здається, всьому цьому не буде кінця! Я хочу переживань, і неважливо — яких саме, неважливо — до чого це призведе, — просто аби серце калатало в грудях.
— Розумію.
Його підтакування розлютили Луеллу. Вона була налаштована на боротьбу й вважала за краще, щоб ніхто її не розумів. Їй було досить того, що вона має рацію, оскільки прагнення її міцне й щире.
— Я намагалася бути хорошою, та більше не намагатимуся. Якщо я одна з тих жінок, які готові зруйнувати своє життя через дрібниці, то зараз я це й зроблю. Можете називати мене егоїсткою чи пришелепкуватою — і матимете рацію; бо через п’ять хвилин я виходжу з цього будинку й починаю жити!
Тепер лікар Мун не відповів, але підняв голову так, мовби прислухався до того, що відбувається десь далеко.
— Ви не вийдете звідси, — через хвилину мовив він. — Таки впевнений, що не вийдете.
Луелла розсміялася.
— Вже виходжу.
Він не відгукнувся.
— Бачте, місіс Хемпл, ваш чоловік дещо хворий. Він намагався жити так, як вас влаштовувало, втім, не витримав напруги. Коли він потирає собі рот…
По коридору почулися легкі кроки, й із переляканим обличчям у кімнату навшпиньках увійшла служниця.
— Місіс Хемпл…
Луелла, здивована її появою, поспішно обернулася.
— Так?
— Можна з вами поговорити? — через невміння приховувати емоції, її обличчя спалахнуло страхом. — Місіс Хемпл, він хворий! Недавно зайшов на кухню та почав із холодильника викидати всю їжу, а тепер — у своїй кімнаті — викрикує й співає…
І раптом Луелла почула його голос.
У Чарльза Хемпла не витримали нерви. На його плечах лежало майже двадцять літ безперервної праці, тож нещодавньої напруги вдома було забагато. У його чудово продуманій і налагодженій кар’єрі стосунки з дружиною стали слабкою точкою; він знав про безмежний егоїзм Луелли, та такою є одна з найбільших вад у схемі сімейних зв’язків: жіночий егоїзм невимовно спокусливий для деяких чоловіків. Егоїзм Луелли існував пліч-о-пліч з її дитячої красою, і Чарльз Хемпл почав звинувачувати себе у чварах, відповідальність за які явно лежала на дружині. Це була нездорова позиція, і від постійних самобичувань його розум піддався хворобі. Після першого потрясіння та моментального спалаху жалю, що слідував опісля, Луеллу охопило роздратування. Жінка була ж добросовісною, тому не могла користуватися хворобою чоловіка, аби взяти верх над ним.
Питання про її свободу відкладалося доти, доки чоловік не встане на ноги. Саме тоді, коли Луелла розраховувала скласти з себе обов’язки дружини, їй довелося стати ще й нянькою. Поки сиділа біля чоловікового ліжка, то слухала його марення про неї: про дні їхніх заручин, про те, як друзі попереджали, що він робить помилку, про щасливі перші місяці шлюбу й про неспокій, який ставав щоразу сильнішим, коли з’явилася тріщина в шлюбі. Очевидно, вона не усвідомлювала, наскільки чітко Чарльз розуміє, що відбувається: у розмовах він цього не видавав.
— Луелло! — він невпевнено підводився в ліжку. — Луелло! Де ти?
— Тут, Чарльзе, поруч, — вона намагалася говорити м’яким, веселим тоном.
— Якщо хочеш піти, Луелло, то краще йди. Схоже, я для тебе недостатньо хороший чоловік.
Жінка заперечила це твердження заспокійливим тембром голосу.
— Я все вирішив, Луелло, і зрозумів, що не можу губити заради тебе своє здоров’я... — опісля квапно й пристрасно зашепотів: — Не йди, Луелло, заради Бога, не йди та не залишай мене! Пообіцяй, що не покинеш! Я виконаю все, що скажеш, тільки не покидай мене!