Найбільш її дратувало його приниження перед нею; він був людиною стриманою, тож жінка раніше й подумати не могла, наскільки він відданий їй.
— Я відійду лиш на хвильку. Це лікар Мун, твій друг, Чарльзе. Прийшов тебе провідати — пам’ятаєш? І хоче перед відходом зі мною переговорити.
— Ти повернешся? — хвилювався він.
— Незабаром, лиш на хвильку. Ось так… лежи спокійно.
Піднявши голову Чарльза, Луелла збила подушку. Завтра має з’явитися нова досвідчена медсестра.
У вітальні чекав лікар Мун — післяобідні промені світла надавали його костюмові більш зношений та пошарпаний вигляд. Він був страшенно неприємний їй, оскільки вона без жодного приводу уявила, ніби він винен в її нещасті. Але відмовитися від розмови Луелла не могла: лікар виявив винятковий інтерес і співчуття. Вона не попросила його проконсультуватися з фахівцями, хоча… коли лікар так занепав.
— Місіс Хемпл, — чоловік підійшов, простягнувши свою руку, і Луелла тривожно її торкнулася. — Маєте хороший вигляд.
— Добре почуваюся, спасибі.
— Вітаю, ви відмінно впоралися з ситуацією.
— Я зовсім не справлялася з ситуацією. Я просто робила те, що належить...
— Отож-бо й воно.
Терпіння Луелли добігало кінця.
— Я роблю те, що говорить мені мій обов’язок, і нічого більшого, — продовжила жінка. — Причому без особливого бажання.
Раптово вона знову розговорилася з лікарем, як того нещасного вечора, — розуміючи, що звертається до нього, немов до близької людини, все ж не могла зупинити потік слів.
— Домашні справи не ладнаються, — з гіркотою почала вона. — Слуг довелося звільнити, тепер найняла жінку на денний час. Син застудився. З’ясувалося, що няня не справляється зі своїми обов’язками, навколо просто диявольське пекло.
— Чи не могли б ви сказати, як саме з’ясувалося, що няня не справляється зі своїми обов’язками?
— Коли змушений залишатися в будинку, волею-неволею робиш всілякі прикрі відкриття.
Лікар кивнув, очі на стомленому обличчі вивчали далекі кути кімнати.
— Відчуваю надію, — повільно протягнув він. — Як і казав, обіцяти нічого не можу. Просто роблю все, що можу.
Луелла здивовано підняла брови.
— Про що це ви? Ви для мене нічого не зробили... зовсім нічого!
— Нічого особливого — поки, — млявим тоном промовив Лікар. — На все потрібен час, місіс Хемпл.
Вимовлені сухо й монотонно, ці слова не здалися образливими, і все ж Луелла відчувала, що гість зайшов занадто далеко. Вона встала.
— Таких, як ви, я вже зустрічала, — холодно мовила вона. — З якоїсь невідомої причини ви уявляєте себе «старим добрим другом сім’ї». Втім, я не кваплюся заводити дружбу, та й не давала вам привілеїв бути таким… — вона хотіла сказати «нахабою», та щось її стримало. — Щиросердним зі мною.
Коли за чоловіком зачинилися двері, Луелла забігла на кухню, щоб пересвідчитися, чи зрозуміла прислуга, що потрібно приготувати три різні обіди: для Чарльза, дитини та для неї самої. Важко було обходитися однісінькою прислугою, коли справи в будинку так погіршилися. Потрібно зателефонувати до іншого агентства з працевлаштування: у цих, схоже, вже закінчується терпіння.
На превеликий подив, жінка застала покоївку сидячи за кухонним столом: та, вдягнена в пальто, ще й у капелюсі, читала газету.
— Що… — Луелла силкувалася пригадати ім’я, — що ж, що вже трапилося, місіс…
— Місіс Данські, ваша ласка.
— Що сталося?
— Боюся, я не зможу вам догодити. Я звичайнісінька кухарка, готувати для хворих не навчена.
— Але я на вас розраховувала.
— Справді дуже шкода, — жінка вперто похитала головою. — Мені потрібно про власне здоров’я думати. Коли я влаштовувалася, вони не сказали, що це за робота. А коли ви веліли прибрати в кімнаті вашого чоловіка, я зрозуміла: мені це не під силу.
— Я ж не прошу вас прибирати, — з відчаєм промовила Луелла. — Залишіться хоча б до завтра. Сьогодні мені не вдасться знайти вам заміну.
Місіс Данські ввічливо посміхнулася.
— У мене теж діти є, мені про них потрібно думати.
Луелла вже збиралася запропонувати їй більше грошей, але не витримала й зірвалася:
— Ну й егоїзм, у житті нічого подібного не чула! Кинути мене в такий скрутний час! Дурепа стара!
— Прошу заплатити за відпрацьований час — і я піду, — спокійно відповіла на те місіс Данські.
— І цента ви не отримаєте, якщо підете!