«І жінки роблять це щодня, — думала собі вона. — Тисячі жінок. Готують та піклуються про хворих людей — та ще й на роботу ходять».
Але вона не бачила, що її об’єднує з цими жінками, за винятком тої загальної ознаки, що в них, як і в неї, по дві ноги й руки. Звучало це приблизно так: «Жінки островів південного моря носять сережки у вухах». Сьогодні жінка у власному будинку просто займалася невластивою для неї роботою, і це їй не надто подобалося. Для неї то був просто безглуздий виняток із правил.
Раптово почулися повільні кроки; вони лунали в їдальні, затим — у комірчині. Злякавшись, що це знову лікар Мун, Луелла підняла погляд: з комірчини виходила няня. У голові промайнуло, що няня теж може бути хворою.
І справді, тільки-но діставшись до дверей кухні, няня похитнулася й схопилася за ручку, мов птах, який сідає на гілку й щільно обхоплює її кігтями. Потім вона мовчки впала на підлогу. У ту ж мить задзвонив дзвоник, і Луелла з полегшенням скочила: це прибув дитячий лікар.
— Всього лиш зомліла, — констатував він, поклавши голову дівчини на свої коліна. Її повіки здригнулися. — Так, всього лиш зомліла.
— Лікарня, не дім! — скрикнула Луелла, розпачливо всміхнувшись. — Всі хворі, тільки я здорова, лікарю.
— Вона теж здорова, — трохи помовчавши, запевнив лікар. — Серце б’ється рівно. Просто знепритомніла.
Після того, як Луелла допомогла лікареві покласти ожиле тіло няні в крісло, то поквапилася в дитячу кімнатку й підбігла до ліжечка сина. Спокійно відкинула залізне бокове огородження. Жар начебто спав — рум’янцю більше не було.
Луелла нахилилася й торкнулася щоки сина.
Несподівано пролунав її страшенний крик.
Навіть після похорону дитини Луелла не усвідомлювала, що втратила її. Жінка повернулася до квартири й, бурмочучи ім’я сина під носа, сновигала по дитячій кімнаті. Опісля, налякана горем, опустилася й задивилася на білу колиску, де збоку красувалося червоне курча.
— Що тепер зі мною буде? — прошепотіла вона. — Коли я зрозумію, що більше не побачу Чака, трапиться щось жахливе!
Поки ще в цьому не впевнилася. Коли б дочекатися сутінків, то няня й приведе його з прогулянки. Їй згадалася трагічна плутанина, нібито хтось повідомив, що Чак помер, а якщо це й справді так, то чому його кімнатка — з маленькою щіточкою та гребінцем — очікують на нього, і що тут робить вона, його мати?
— Місіс Хемпл!
Луелла підвела очі. Біля дверей стояв лікар Мун, понурий і обшарпаний.
— Ідіть, — глухо промовила Луелла.
— Ви потрібні вашому чоловікові.
— Мені все одно.
Лікар Мун ступив у кімнату.
— Ви, напевно, не зрозуміли, місіс Хемпл. Він вас кликав. Тепер у вас немає нікого, окрім нього.
— Ненавиджу вас! — несподівано випалила вона.
— Як вам хочеться. Я ж не обіцяв нічого, ви знаєте. Я роблю, що можу. Вам стане краще, коли усвідомите, що ваша дитина померла, що більш ви сина не побачите.
Луелла різко підвелася.
— Мій син не помер! — викрикнула вона. — Ви брешете! Ви завжди брешете!
Її гарячкові очі впилися в його очі й вловили щось там таке, водночас жорстоке й добре, що вразило її й зробило безсильною перед ним і покірною. У стомленому відчаї жінка опустила свій погляд.
— Добре, — втомлено пробурмотіла вона. — Дитина померла. І що мені тепер робити?
— Вашому чоловіку набагато краще. Все, що йому потрібно — це відпочинок і сердечність. Але вам треба підійти до нього й розповісти що трапилося.
— Ви, напевно, думаєте, що допомогли йому, — з гіркотою в голосі відгукнулася Луелла.
— Можливо. Він почувається набагато краще.
Майже краще… Ну ось, ніщо більше не прив’язує її до цього будинку. Ця частина життя завершилася — можна її відкинути, разом із бідами та турботами, і бути вільною як вітер.
— Я підійду до нього через хвильку, — мовила Луелла відсутнім голосом. — Благаю, залиште мене наодинці.
Небажана тінь лікаря Муна розчинилася в темряві передпокою.
— Я можу піти, — прошепотіла Луелла. — Життя, замість того, що відібрало, подарувало мені волю.
Проте не можна затримуватися ні на мить, бо Життя знову її пов’яже та поневолить новими стражданнями. Вона викликала носія, який обслуговував мешканців будинку, і попросила його принести з комори її валізу. Опісля з шифоньєра та гардеробу жінка почала діставати свої дрібнички, намагаючись пригадати те, що з цього належало їй до шлюбу. Жінка навіть знайшла дві старі сукні, які входили в придане — прадідівські й трохи тугі в стегнах — та вони опинилися у валізці.
Нове життя.
Чарльз видужав, сина, якого вона обожнювала і який їй трохи докучав, більше немає.