Коли закінчила пакуватися, механічно рушила на кухню, аби довідатися як там проходить підготовка до вечері. Поговорила з куховаркою про особливі страви для Чарльза й попередила, що сама обідає не вдома. На мить її погляд впав на маленьку каструльку, яку використовували для приготування їжі Чака, і жінка застигла, мов камінь. Вона зазирнула в холодильник і побачила, що всередині там чисто й свіжо. Опісля зайшла до кімнати Чарльза. Той сидів на ліжку, а доглядальниця йому читала. Голова його стала майже суцільно білою, сріблясто-білою, темні очі на тонкому молодому обличчі здавалися величезними.
— Син хворіє? — запитав він буденним тоном.
Жінка кивнула.
Він зачекав, прикрив очі. Потім додав:
— Він помер?
— Так.
Якийсь час чоловік мовчав. Доглядальниця підійшла та поклала руку на його чоло. Дві величезні, холодні сльози викотилися з його очей.
— Я знав, що хлопчик помер.
Після чергової тривалої паузи заговорила доглядальниця:
— Лікар сказав, що сьогодні, поки все ще сонячно, його можна вивести на прогулянку. Йому варто трішки змінити середовище.
— Гаразд.
— Я гадала… — доглядальниця вагалася, — я гадала, що вам обом пішло б на користь, коли замість мене ви б взяли його під опіку.
Луелла поспішно похитала головою.
— О ні, — сказала вона, — сьогодні я не в змозі.
Доглядальниця кинула на неї двозначний погляд. З раптовим почуттям жалю до Чарльза Луелла повільно схилилася над ліжком і поцілувала того в щоку. Після того, не сказавши й слова, пошкандибала до своєї кімнати, одягла капелюшок і пальто й рушила до вхідних дверей, тримаючи валізку в руці.
У передпокої Луеллі тут же впала в очі тінь. Якщо оминути її — будеш вільна. Обійти її справа або зліва чи веліти їй забратися з дороги. Але тінь вперто відмовлялася зрушити з місця, і Луелла, тихенько скрикнувши, опустилася на стілець.
— Я думала, ви пішли, — зі сльозами в голосі сказала вона. — Я ж просила вас піти.
— Скоро я піду, — мовив лікар Мун, — але не хочу, аби ви зробили колишню помилку.
— Я не роблю помилок, я залишаю їх у минулому.
Зношений костюм застигнув у дверях. Кругле бліде обличчя розпливалося, роздвоювалося, множилося; всі обличчя були різні, але це було те саме обличчя — сумне, щасливе, трагічне, байдуже, покірне, і нарешті десятки лікарів Мунів вишикувалися в нескінченний ряд відбиттів, як місяці, що йдуть у перспективу минулого.
— Ви намагаєтеся втекти від себе, але не можете. Чим більше тікаєте, тим більше себе наздоганяєте.
— Але я мушу, — люто заперечила вона. — Геть з цього будинку, сповненого смерті й невдачі!
— Ще не все втрачено. Все тільки починається.
Вона підвелася.
— Дозвольте пройти.
— Ні.
І тут вона здалася, як бувало щоразу при їхніх розмовах. Вона закрила обличчя руками й заплакала.
— Відправляйтеся назад і скажіть доглядальниці, що самі повезете чоловіка на прогулянку.
— Не можу.
— Можете.
І знову, подивившись на лікаря Муна, Луелла зрозуміла, що підкориться. Усвідомлюючи, що дух її зломлений, вона підхопила валізу й попрямувала назад.
Чому лікар Мун здобув над нею таку дивовижну владу, Луелла не розуміла. Та з плином часу усвідомила, що робить багато речей, які раніше їй були огидні. Жінка залишилася в будинку з Чарльзом, а коли він остаточно одужав, бувала з ним на званих обідах і в театрі, та тільки якщо він сам висловлював таке бажання. Ходила на кухню щодня й із невеликим бажанням стежила за будинком — спершу зі страху, що все знову піде шкереберть, а потім за звичкою. Причому її не полишало відчуття, що її поведінка якось пов’язана з лікарем Муном: він немовби постійно розповідав їй щось важливе про життя чи натякав, але щось і приховував, боячись, що вона дізнається.
Коли відновилося їхнє нормальне існування, Чарльз, як зауважила Луелла, став не таким нервовим. Зі звичкою потирати обличчя він розпрощався й, хоч світ здавався не таким різнобарвним й щасливим, як раніше, до душі інколи горнувся раніше незвіданий спокій.
І ось одного прекрасного дня лікар Мун сказав їй, що йде.
— Як так, назавжди? — злякалася Луелла.
— Назавжди.
Якусь дивну мить жінка не розуміла — шкодує вона чи радіє.
— Більше ви мене не потребуєте, — стиха мовив він. — Ви не усвідомлюєте того, що виросли.
Він підійшов, сів поруч на диван, взяв її руку.
Луелла мовчала й насторожено слухала.
— Ми домовляємося з дітьми про те, що їм можна сидіти й спостерігати, але в дії не брати участь. Але якщо вони вже виросли, проте продовжують спостерігати, значить, хтось повинен працювати подвійно, ще й за них, щоб вони могли насолоджуватися розкішшю та блиском цього світу.