— Але мені хочеться розкоші й блиску, — заперечила Луелла. — Це все, що є доброго в житті. Немає нічого гріховного в бажанні постійно все змінювати.
— Все й так змінюється.
— Як?
— Це все залежить від вас.
Луелла здивовано розплющила очі.
— Настала ваша черга стати осередком, давати іншим те, що так довго отримували ви. Подарувати безпеку молоді й спокій чоловікові, нести якесь милосердя старшим. Аби люди, які на вас працюють, могли вірити у вас. Не народжувати нові неприємності, а залагоджувати їх, бути більш терплячою за пересічну людину й робити не менше, що підкидає життя, а трішки більше. Розкіш і блиск цього світу у ваших руках.
Його слова несподівано стихли.
— Підведіться, — мовив, — підійдіть до дзеркала та скажіть, що бачите.
Луелла, підкоряючись, ступила до венеціанського трюмо, покупки, зробленої на медовий місяць.
— Бачу кілька нових складок, — вона помацала пальцями перенісся. — Та тіні в куточках… це, напевно, зморшки.
— Це вас засмучує?
Вона швидко обернулася:
— Ні.
— Розумієте, що Чака більше немає? Що ви його більше ніколи не побачите?
— Так, — вона повільно провела рукою по очах. — Але це, здається, було давним-давно.
— Давним-давно, — повторив він. — Ви зараз мене боїтеся?
— Більше не боюся, — вона відверто додала: — Тепер, коли ви йдете.
Лікар Мун зробив крок до дверей. Сьогодні він був особливо млявим і ледве рухався.
— Будинок тепер під вашим керівництвом, — мовив він втомленим шепотом. — Коли в ньому і є якесь світло й тепло — то створене воно вами; коли в ньому щастя — ви розвеселили його. У двері можуть постукати радісні моменти, однак виходити за двері, аби їх розшукати, не слід. Настала ваша черга розпалити багаття.
— Не хочете на хвильку присісти? — ризикнула запитати Луелла.
— Часу немає, — його голос звучав так тихо, що слова були ледь чутні. — Але пам’ятайте: якщо ви страждатимете, я завжди готовий допомогти — наскільки вистачить моїх сил. Я нічого не обіцяю.
Лікар Мун відкрив двері. Поки не пізно, потрібно вияснити питання, що цікавило Луеллу найбільше.
— Що ви зі мною зробили? — викрикнула вона. — Чому я більше не журюся через Чака — взагалі ні про що не журюся? Скажіть, я майже зрозуміла, втім, не до кінця. Перед тим, як підете, скажіть, хто ви?
— Хто я?
— Хто я? — перепитав він. — П’ять років життя — ось хто я такий.
Двері зачинилися.
О шостій Чарльз Хемпл повернувся додому, і, за звичаєм, Луелла зустріла його в передпокої. Волосся його було білим, мов сніг, однак затяжна дворічна недуга більше не залишила на ньому слідів. Сама Луелла змінилася більше: вона трохи погладшала, навколо очей лежали зморшки, що намітилися в 1921 році, коли помер Чак. Та жінка все ще залишалася прекрасною, і у двадцять вісім в її обличчі квітнуло зріле милосердя, мовби життєві прикрощі, ледь її торкнувшись, тут же поспішили геть.
— На вечерю завітають Іда разом із чоловіком, — мовила вона. — Купила квитки в театр, та коли ти втомився, то можемо не йти.
— Я б пішов.
Луелла придивилася до нього.
— Тобі ж не хочеться.
— Я справді хочу піти.
— Побачимо, як почуватимешся після вечері.
Чарльз обійняв її за талію. Разом вони відправилися в дитячу, де їх чекали, щоб попрощатися на ніч, двоє дітей.
Самовпевненість
Дивлячись через шибку на ранні осінні сутінки, Сан-Хуан Чандлер пам’ятав лиш те, що Ноель прийде завтра; але, коли з мрійливим напівзітханням відвів очі від вікна, клацнув вимикачем і подивився в дзеркало, на обличчі в нього висловилася більш нагальна заклопотаність. Юнак нахилився до дзеркала ближче. Почуття делікатності вивергало огидне слово «прищ», однак саме такого роду «вада» безсумнівно з’явилася на його щоці всього лиш годину тому, а зараз, разом із парою прищів минулого тижня, утворила тривожне трикутне сузір’я. Пройшовши у ванну, що прилягала до кімнати (окремої ванни в Хуана досі ніколи не було), він відкрив аптечку і, порившись у ній, обережно витяг багатонадійну на вигляд баночку з темною маззю та покрив крихітні горбки липкою чорною сумішшю. Затим, незвично плямистий, повернувся в спальню, знову включив світло і продовжив вечірню варту над похмурим садом.
Хуан чекав. Он той дах в гущі дерев на пагорбі — дах будинку Ноель Гарно. Завтра вона повернеться, і він її там побачить... Годинник на сходовому майданчику голосно пробив сьому. Хуан підійшов до дзеркала й стер із лиця мазь носовою хусткою. На превелике горе, цятки все ще там червоніли, та ще й мовби збільшилися від пекучого впливу медикаменту. Вирішено: більше ніяких шоколадних коктейлів та перекусів між застіллями, поки він гостює тут — в Калпеппер-Беї. Відкривши коробочку з тальком, котру помітив на туалетному столику, він припудрив щоку пушком. Брови та вії вмить запорошило, ніби снігом, і юнак судомно розкашлявся, помітивши, що принизливий трикутник як і раніше красується на його все ще привабливому обличчі.