Рональд Харлан, гідність якого тільки що зачепили, раптом відчув себе на кілька років старшим і кинув на Джима гордовитий погляд.
— Це не ваша справа! — сказав він зухвало, хоч і трохи винувато.
— Чули? — запитав Ван-Флек. — Господи, невже ви не розумієте, що ви — всього-на-всього прислуга? Хіба мислимо, щоб Рональд запросив вас до себе на бал? Ви для нього те саме, що й контрабандист із випивкою.
— Забирайтеся-звідси-негайно! — нерозбірливо випалив Джим.
Ван-Флек не поворухнувся. Джим різко витягнув долоню вперед, схопив його за зап’ястя, викрутив руку та потягнув її вгору, поки Ван-Флек не зігнувся від болю. Пригнувшись, вільною рукою Джим підібрав із підлоги штоф. Потім знаком наказав Гюго відкрити двері, уривчасто випалив: «Рухайся!» і вивів свого безпорадного бранця із залу; затим Джим буквально спустив його зі сходів, по яких той і покотився шкереберть, вдаряючись об стіни та поручні — а вслід за ним полетіла й фляжка.
Відтак чоловік повернувся в зал, зачинив двері та обернувся спиною до них.
— Так сталося, що тут діє правило: в Академії пити заборонено! — він замовк, вдивляючись в обличчя учнів, вловлюючи там співчуття, побожний страх, обурення та суміш всього цього. Учні неспокійно заворушилися. Джим зловив погляд Амантіс; йому здалося, що помітив слабкий кивок її голівки, що виражав схвалення, і він, з зусиллям, продовжив: — Мені довелося викинути звідси цього хлопчака, і ви всі стали свідками! — підсумовуючи, він прикинувся, ніби не сталося нічого особливого: — Ну, гаразд, продовжуємо! Оркестр!
Але продовжувати нікому не хотілося. Атмосферу невимушеності, котра досі панувала на заняттях, жорстоко придушили. Хтось раз-другий пробігся струнами гітари, кілька дівчат почало лупцювати груші, що мали вигляд лиходіїв, — втім Рональд Харланд, а слідом за ним і ще двійко-трійко хлопців одягли капелюхи й мовчки попрямували до виходу.
Джим і Гюго, як зазвичай, переміщалися від однієї групи учнів до іншої — доти, допоки не відновився певний ступінь колишньої активності, хоча ентузіазм вже зник. Джим, приголомшений й зневірений, почав роздумувати над тим, аби оголосити про перерву в завтрашніх заняттях. Але він так і не наважився вимовити це вголос. Адже якщо вони в такому настрої підуть додому, можливо, більше сюди вже не повернуться. Все залежало від настрою. Йому слід його відтворити — гарячково в голові запульсувала така думка — зараз же, негайно!
Втім, як не старався, нічого не виходило. Сам він не жеврів радістю, і ніякої втіхи передати не зміг. Всі, як йому здалося, байдуже, навіть з легким презирством спостерігали за його потугами.
Напруга спала несподівано: гучно грюкнули двері, розчахнувшись навстіж, і до зали вбігла зграя схвильованих дам середнього віку. Дотепер в Академію не ступала нога жінки старшої за двадцять один, втім Ван-Флек став на чолі командування процесією. На поклик прибули місіс Кліфтон Гарньє та місіс Пойндекстер Кацбі — дві найпопулярніші на сьогодні, та разом з тим, найбільш скандальні леді серед населення Саутгемптону. Вони шукали своїх доньок — тим самим займалася в ті часи тьма-тьмуща інших дам.
Не пройшло й трьох хвилин, як вся справа зійшла нанівець.
— А щодо вас, — страшним голосом заволала місіс Кліфтон Гарньє, — то у вас тут відкривається бар та опіумне кубло для дітей! Яка ж бо жахлива, огидна, мерзенна людина! Я відчуваю запах морфію! Не треба мені говорити, що тут не пахне морфієм! Я відчуваю цей запах!
— Ах! — гаркнула місіс Пойндекстер Кацбі, — так тут же мурини! Напевно десь поруч негритянок заховали! Я йду в поліцію!
Не вдовольнившись вигнанням із залу власних дочок, вони наполягли на тому, щоб приміщення негайно покинули й доньки їхніх друзів. Джима анітрохи не зворушило, коли деякі — і навіть юна Марта Кацбі, котру ледь не силою відтягла від нього розлючена мати — підбігли до нього, аби на прощання потиснути руку. Адже всі все одно його залишали — хтось з презирством, хтось з жалем, сором’язливо бурмочучи вибачення.
— Прощайте! — задумливо сказав він. — Гроші за невикористані заняття поверну всім завтра вранці!
Втім, зрештою, йшла молодь не шкодуючи. З вулиці долинув шум їхніх заведених автомобілів — переможний гуркіт моторів заповнив радістю тепле вересневе повітря; так звучать юність та сподівання, що летять вгору, прямо в небеса. Вперед, до берега океану, щоб зануритися в його хвилі й забути — забути і його, і незатишне почуття, що виникло при вигляді його приниження.
Всі роз’їхалися; у залі залишилися лише він та Гюго. Джим раптом сів, опустив голову і закрив обличчя руками.