Втім з того ранку, три дні напередодні, коли він зійшов із потяга та опинився серед зграї молодиків, які чекали на свого друга, юнак відчув тривогу, і манера тітоньки Кори представляти гостя різним людям так, немов вона прагнула його за будь-яку ціну їм нав’язати, тільки сильніше його пригнічувала. Хуан подумки повторював, що вона намагається бути гостинною, і радів, що її запрошення збіглося з його пристрасним бажанням знову побачитися з Ноель Гарно. Він ще не усвідомив, що за три дні зненавидів холодно-зверхнє заступництво тітоньки Кори.
Дзвінкий, напористий голос Ноель у телефонній слухавці наступного ранку змусив його власний голос тремтіти від припливу щастя. Вона заїде за ним о другій годині, і залишок дня вони проведуть разом. Весь ранок Хуан пролежав у саду, без успіху намагаючись освіжити літню засмагу під блідо-лимонним світлом вересневого сонця й рвучко схоплюючись від брязкоту садових ножиць тітоньки Кори на кордоні зі сусідньою ділянкою. Затим Хуан повернувся в кімнату, знову з відчаєм взявся за пудру, але тут до воріт підкотив спортивний автомобіль Ноель, і вона вибралася на під’їзну алею. Очі Ноель були темно-голубими, ледь не фіолетовими, а губи, як частенько уявлялося Хуану, скидалися на мініатюрні, м’якенькі, червоні подушечки — тільки слово це якось не звучало, бо ті губи були найніжнішими на світі. Коли дівчина розмовляла, губи її утворювали літеру «о», а очі її розкривалися так широко, мовби готова була чи то розридатися, чи розсміятися від влучності своїх слів. Уже в сімнадцять вона засвоїла, що чоловіки ловлять її слова з жадібністю, яка її лякала. Хуан надавав її найбільш байдужим зауваженням гострого сенсу, і слова юнки змушували його напружено зосереджуватися — та так, що іноді Ноель починала дратуватися. Хлопець збіг вниз, по посипаній гравієм доріжці їй назустріч. «Ноель, моя люба, — слова з нього хотіли вилитися, — ти наймиліша, найгарніша. Серце моє вистрибує з грудей, коли бачу твоє чарівне личко й вдихаю п’янкий аромат, який тебе обволікає». І ці фрази були б неоціненною, сущою правдою. Але замість цього він промимрив:
— О, Ноель, ну привіт! Як ся маєш?... Так, я справді радий... Ну, це твоє авто? Якої марки? Ну, ти дійсно гарно виглядаєш.
А ще він і поглянути не міг на неї, бо коли намагався, то обличчя, як йому здавалося, оповивала ідіотська гримаса — мовби й не його обличчя. Хуан сів у авто, вони поїхали, юнак докладав величезних зусиль, щоб заспокоїтися, але коли Ноель, віднявши руку від керма, легенько торкнулася його руки, якийсь збочений інстинкт змусив його різко її відсмикнути. Ноель ця незручність спантеличила, і вона посмутніла.
Вони вирушили на тенісний турнір у Калпеппер-клаб. Хуан майже не усвідомлював, що відбувається навколо, думав тільки про присутність Ноель, тож коли пізніше розповідав тітоньці Корі, що на теніс не дивилися, сам у це й повірив.
Потім прогулювалися парком, де численні зустрічні вітали Ноель із поверненням додому. Двоє молодиків змусили його потривожитися: один — низькорослий привабливий юнак його віку з такими блискучими карими очима, які мерехтіли, мов скляні зіниці совиного опудала; інший — довготелесий, млявий денді, років двадцяти п’яти, який, як справедливо констатував Хуан, сам напросився, аби його познайомили з Ноель.
У товаристві дівчат юнак почувався набагато впевненіше. Він міг розмовляти, бо Ноель, котра була з ним, надавала йому рішучості перед іншими дівчатами, а його рішучість перед іншими дозволяла бути впевненим перед Ноель. Ситуація покращилася.
З однією з дівчат — гострою на язик миловидною блондинкою на ім’я Холлі Морган — Хуан напередодні провів кілька жартівливо-сентиментальних годин, і щоб показати Ноель, що він непогано без неї обходився, він почав наполегливо засипати запитаннями Холлі Морган. Дівчина не відповідала. Хуан — власність Ноель, і, хоч юнак їй і симпатизував, втім не настільки, аби дратувати товаришку.