— О котрій мені завітати на вечерю, Ноель? — запитала вона.
— О восьмій, — відповіла приятелька. — Біллі Харпер за тобою заїде.
На Хуана нахлинуло розчарування. Він же сподівався, що з Ноель вони вечерятимуть наодинці, потім довго балакатимуть на затіненій веранді, де він поцілує її в губи, як це було того незабутнього вечора в Монтані, і подарує їй значок товариства «Дельта Каппа Епсилон». Але можливо, інші гості роз’їдуться раніше: він зізнався Холлі Морган, що закоханий в Ноель, і тій вистачить розуму збагнути.
У сутінках Ноель висадила його біля воріт будинку міс Чандлер і з хвилину забарилася, гадаючи, чи вимикати двигун. Передвістя вечора — перші вогники в будинках уздовж узбережжя, віддалені звуки рояля, легке віяння прохолоди — раптом піднесло їх обох у земний рай, про який Хуан, сп’янілий від захоплення та жаху, раніше не в змозі був і помислити.
— Чи радий мене бачити? — прошепотіла дівчина.
— Чи радий? — слова тремтіли на язиці. Юнак жалюгідно намагався перевтілити свої почуття у фразу, погляд, жест, але думки його заціпеніли через те, що ніколи, ніщо, ніяк не зможе передати хвилювань його серця. — Ти мене з пантелику збила, — промовив він жалюгідним голосом. — Не знаю що й сказати.
Ноель чекала, налаштувавшись на цілком певну відповідь, готова на неї відгукнутись, втім молодість її заважала за маскою егоїзму, хлопчачої похмурості, яку Хуана носити змушувала сила потягу до неї, розгледіти безмежну відданість.
— Не соромся, — мовила Ноель.
Вона вслухалася в мелодію, під яку колись танцювали в Адірондакських горах. Її підхопили крила зачарованості, і хтось незбагненний, хто незмінно чекав на чималій відстані, неясною тінню схилився над нею, даруючи пристрасні зізнання й виблискуючи темними романтичними очима. Майже механічно Ноель завела мотор і включила першу передачу.
— О восьмій, — відтяла вона, майже відсутнім голосом. — Бувай, Хуане.
Авто рушило доріжкою. Перед поворотом Ноель обернулася й помахала Хуану рукою; Хуан помахав у відповідь, відчуваючи небувале в житті щастя: душа його перетворилася на якийсь солодкий газ, який підносив тіло увись, немов повітряну кулю. Потім автомобіль зник з поля зору, і Хуан, сам того не підозрюючи, втратив Ноель.
Водій тітоньки Кори підкинув Хуана до будинку Ноель. Другим гостем виявився Біллі Харпер — той самий молодик із блискучими карими очима, з яким його познайомили раніше. Хуану він вселяв страх — з обома дівчатами Біллі спілкувався по-дружньому невимушено, до Ноель же ставився ледь не легковажно, тож в розмові за обіднім столом Хуану уваги приділялося мало. Згадували про перебування в Адірондаку: всі троє, здавалося, добре знали, хто там тоді був. Ноель і Холлі розбалакалися про юнаків з Кембриджа та Нью-Гейвена й раділи тому, що взимку на них чекає навчання в Нью-Йорку. Хуан зібрався було запросити Ноель на осінній бал у свій коледж, але подумав, що краще почекати й зробити це пізніше, у листі. Коли обід скінчився, йому стало легше.
Дівчата піднялися наверх. Хуан і Біллі Харпер закурили.
— Вона й справді прекрасна, — спалахнув Хуан: стриманим почуттям потрібен був вихід.
— Хто? Ноель?
— Еге ж.
— Мила дівчина, — із серйозним виглядом погодився Харпер.
Хуан намацав в кишені значок.
— Вона — дивовижна. Холлі Морган теж доволі хороша — вчора ввечері трохи позалицявся до неї — однак із Ноель не зрівняється ніхто на планеті.
Харпер кинув на нього зацікавлений погляд, та Хуан, звільнившись від насильницької й штучної посмішки за вечерею, із захопленням продовжив:
— Авжеж, це безглуздо — романсувати з двома дівчатами одночасно. Я про те, що гра може зайти надто далеко.
Біллі Харпер не відповів. Ноель із товаришкою спустилися вниз. Холлі запропонувала пограти в бридж, та Хуанові та гра була не до вподоби, тож вони сіли теревенити біля каміна. Якимсь чином Ноель та Біллі Харпер зав’язали розмову про побачення й друзів, і Хуан почав вихвалятися перед Холлі, яка сиділа на канапі поруч.
— Ти повинна приїхати на студентський бал до нас в коледж, — раптом випалив він. — Чом би й ні? Коледж наш маленький, але компанія — найкраща, тож на балах завжди весело.
— Я не проти.
— Тільки тобі варто познайомитися з тими, хто живе в нашому будинку.
— А хто це?
— «Дельта Каппа Епсілон», — Хуан витягнув значок з кишені. — Бачиш?