Холлі уважно оглянула його, всміхнулася й простягнула назад.
— Я хотів вчитися в Єлі, — продовжив юнак, — втім, за традицією, сімейство обирає одне й те ж місце.
— Обожнюю Єль, — мовила Холлі.
— Авжеж, — невиразно погодився Хуан, ледь чуючи слова — думки його заполонили стосунки з Ноель. — Ти неодмінно маєш під’їхати. Напишу тобі що й до чого.
Час йшов. Холлі сіла за піаніно. Ноель зняла з кришки фортепіано укулеле й почала бренькати, наспівуючи. Біллі Харпер перегортав сторінки з нотами. Хуан слухав — з неспокоєм, невтішно. Опісля компанія викотилася в темний сад, де, опинившись нарешті пліч-о-пліч з Ноель, він швидко захопив її за собою, щоб поговорити наодинці.
— Ноель, — шепотів він, — це мій значок, я тобі його дарую.
Дівчина байдуже глянула на нього.
— Я бачила, як ти дарував його Холлі Морган.
— Ноель, — стривожено крикнув юнак, — я не дарував, я просто показував його. Ей, Ноель, невже ти гадаєш…
— Ти запросив її на бал.
— Ні. Я лиш намагався бути товариським.
Інші наближалися. Дівчина швидко взяла значок і поривчастим жестом приклала свого пальця до його вуст.
Він так і не зрозумів, що вона зовсім не ображалася через значок, чи через те, що він не запросив її на бал, і що через безглуздий егоїзм поступово втрачає до нього інтерес.
Об одинадцятій годині Холлі оголосила, що їй пора йти, і Біллі Харпер підігнав машину до входу.
— Я на кілька хвилин затримаюся, коли не заперечуєте, — мовив Хуан, залишаючись біля дверей з Ноель. — Я можу піти додому пішки.
Холлі та Біллі від’їхали. Хуан із Ноель повагом зайшли у вітальню, де дівчина оминула канапу й сіла в крісло.
— Підемо на веранду, — нерішуче запропонував Хуан.
— Навіщо?
— Ноель, ну, будь ласка.
Ноель неохоче погодилася. Вони всілися поряд на обтягнутий парусиною диван, і рука Хуана звилася навколо її плечей.
— Поцілуй мене, — прошепотів юнак. Ще ніколи вона не була такою бажаною для нього.
— Ні.
— Чому?
— Не хочу. Більше не цілуюся з хлопцями.
— Але ж зі мною, — з недовірою наполягав він.
— Я цілувалася з багатьма. Коли й далі так цілуватимуся, то для мене нічого не залишиться.
— Але ж мене ти поцілуєш, Ноель?
— Для чого?
Губи навіть не могли вимовити: «Бо кохаю тебе». Але ж зуміли б, зуміли, він це знав, якби Ноель була в його обіймах.
— Коли раз тебе поцілую, ти підеш додому?
— Ти хочеш, аби я пішов?
— Я втомлена. Минулу ніч провела в дорозі, а в потязі не можу спати. А ти як — можеш? Я — нізащо...
Її уміння з готовністю ухилятися від теми розмови просто вивело Хуана з рівноваги.
— Тоді поцілуй раз, — наполягав юнак.
— І ти обіцяєш?
— Спочатку поцілуй.
— Ні, Хуане, спочатку пообіцяй.
— Ти не хочеш поцілувати мене?
— О Бо-о-о-оже! — простогнала вона.
З тривогою, що лиш посилювалася, Хуан пообіцяв, затим обійняв Ноель. Ледве торкнувшись її губ, відчувши її близькість, він забув про вечір, забув самого себе — і став тим натхненним, романтичним юнаком, якого дівчина знала раніше.
Та було надто пізно. Руками, що лежали на його плечах, Ноель відштовхнула Хуана.
— Ти обіцяв.
— Ноель…
Вона підвелася. Розгублений і невдоволений, він потягнувся за нею до дверей.
— Ноель…
— Гарної ночі, Хуане.
Коли вони стояли на порозі, Ноель звела очі понад темним рядочком дерев, де світився повний вересневий місяць. Незабаром її єством заволодіє якесь п’янке відчуття, розум її був далеко-далеко. Щось, що керуватиме нею, вирве її з життя — безпомічну, щасливу, піднесену…
— Добраніч, Ноель. Ноель, прошу…
— На добраніч, Хуане. Не забудь, завтра ми збираємося поплавати. Гарно провели час. На добраніч.
Вона зачинила двері.
Вранці Хуан прокинувся з неспокійного сну з думкою, що Ноель, можливо, не поцілувала його через ті три прищики на щоці. Ввімкнув світло й оглянув їх. Два — майже непомітні. Юнак почовгав у ванну, наклав на сузір’я чорну мазь й прокрався назад у ліжко.
За сніданком тітка Кора зустріла його суворо.
— Через тебе твій двоюрідний дідусь всю ніч очей не заплющив, — сказала вона. — Чув, як ти походжав у себе по кімнаті.
— Так я тільки два рази пройшовся, — нещасним голосом відгукнувся Хуан. — Жахливо шкодую.
— Ти ж знаєш, йому необхідно висипатися. Нам всім треба бути обачнішими, коли хтось хворий. Молоді вічно про це забувають. До твого приїзду йому взагалі стало краще.
Була неділя, і компанія збиралася купатися біля будинку Холлі Морган, де на зручному сонячному березі зазвичай бувало людно. Ноель заїхала по нього, втім на пляж дісталися швидше, аніж до вух її встигли долетіти боязкі натяки про вчорашній вечір. Хуан побалакав з тими, кого знав, його познайомили й з іншими, та на душі знову стало тривожно від їхньої життєрадісної фамільярності та бездоганної невимушеності в одязі. Всі, він не сумнівався, помітили, що з дня приїзду в Калпеппер-Бей він носить один-єдиний костюм, зрідка змінюючи його на білі фланелеві штани. Обидві пари штанів потребували прасування, та після заподіяної двоюрідному дідусеві бадьорості серед ночі він не наважився усунути цю проблему за сніданком з тітонькою Корою.