— Я прекрасно розумію, як ви, мабуть, почувалися, — несподівано пробелькотів він, коли підходили до десятої лунки. — У мене немає грошей, а у дівчини, яку я люблю, вони є, і схоже, що всі, кому кортить пхати носа до чужого проса, налаштовані на те, аби нас розлучити.
На якусь мить Хуан і сам повірив у цю оповідку. Його супутник різко глянув на нього.
— А дівчина до вас небайдужа? — запитав він.
— Ні.
— Тоді, юначе, не здавайтеся. Всі великі статки світу цього не наживалися за короткий термін.
— Я все ще вчуся в коледжі, — захоплений зненацька, розгубився Хуан.
— А вона не згодна вас почекати?
— Не знаю. Річ у тім, на неї дуже сильно тиснуть. Сімейство має намір видати її за багатія, — Хуан подумки уявив собі високого, модно одягненого незнайомця, якого бачив вранці, і дав волю уяві. — Гість зі східних штатів, він зараз тут — і дуже боюся, що вони всі задурять їй голову. Коли з цим чоловіком не вийде — вийде із наступним.
Його товариш роздумував.
— Знаєте, все відразу не отримаєш, — врешті мовив він. — Найменше я б хотів радити юнакові, аби той кинув коледж, особливо тоді, коли не маю зеленого поняття ані про нього самого, ані про його здібності; та якщо навчання стоїть на заваді між вами та панянкою, краще б вам підшукати роботу.
— Саме про це я й мізкую, — відповів Хуан, насупивши брови. Ця ідея зародилася в його голові десять секунд тому.
— У будь-якому випадку, всі дівчата тепер божевільні, — бовкнув супутник Хуана. — Про чоловіка починають мріяти в п’ятнадцять, а виповниться сімнадцять — втечуть із сусідським водієм.
— Справді, — розсіяно підтакнув юнак. Ним повністю опанували ті слова. — Біда в тому, що живу я не в Бостоні. Якщо я кину коледж, то мені захочеться бути ближче до неї, тому, перш ніж я зможу її забезпечити, пройде не один місяць. А як мені знайти роботу в Бостоні — не відаю.
— На заваді це не стане, якщо ви — рідня Кори Чандлер. У місті ця жінка знає всіх. Та й члени сім’ї твоєї дівчини теж, либонь, допоможуть, якщо вже так припав ти їй до серця — у наш хворобливий час батьки готові на всякі дурниці.
— Не знаю, чи згоден з вами.
— Багаті дівчата не можуть їсти повітря, — суворо відрізав немолодий партнер Хуана.
Гра продовжилася в мовчанні. Раптом, поки вони ходили по майданчику, супутник Хуана заклопотано обернувся до нього:
— Слухайте, юначе. Не знаю, чи дійсно ви задумали кинути коледж, чи я вам цю ідею тільки-но підкинув. Якщо так, викиньте її з голови. Поїдьте додому, обговоріть ситуацію на сімейній раді. І робіть так, як вам скажуть.
— Мій батько помер.
— Що ж, запитаєте в матері. Вона серцем відчуває, що для вас благо.
Тепер ставлення чоловіка до Хуана помітно посуворішало, так, мовби чолов’яга почувався винним за те, що став непрямим очевидцем юнацької драми. Він здогадався, що характер у хлопця твердий, втім не вітав готовності легко відкриватися перед незнайомцями та безпомічності у виборі власного шляху. Чогось Хуану бракувало — не впевненості в собі, звичайно («перш ніж я зможу її забезпечити, пройде не один місяць»), а якоїсь більш явно вираженої сили, наполегливості. Коли обидва підійшли до кабінки кедді, літній гравець обмінявся з Хуаном рукостисканням і вже збирався піти, але тут щось спонукало його кинути юнакові ще два-три слівця.
— Коли надумаєте спробувати на смак успіх в Бостоні — зайдіть до мене, побачимося, — він наполегливо вклав в руку Хуана візитну картку. — До зустрічі. Щасливо. І пам’ятайте: жінка — це щось на зразок автомобіля...
Він зачинив за собою двері роздягальні. Розплатившись з кедді, Хуан глянув на візитну картку, затиснуту в долоні.
«Гарольд Гарно, — написано було там. — Стейт-стріт, 23-7 ».
Не минуло й хвилини, як Хуан, намагаючись не озиратися, прожогом кинувся якомога далі від Калпеппер-клабу.
Через місяць Сан-Хуан Чандлер прибув у Бостон та винайняв у невеличкому готелі в діловій частині міста дешевий номер. У кишені в нього лежали двісті доларів готівкою й конверт, набитий облігаціями на півтори тисячі: це і був стартовий капітал, призначений йому батьком при народженні, для того, щоб дати шанс досягнути успіху в житті. Заволодів він ним не без сперечань з матір’ю, і не без сліз примирилася вона з його рішенням кинути коледж на останньому курсі. Хуан обмежився повідомленням, що йому запропонували в Бостоні вигідне місце; про інше вона здогадувалася, але тактовно мовчала. Насправді в нього не було ані посади, ані подальшого плану, проте тепер він досяг повноліття — і з юнацькими вадами було покінчено назавжди. Одне він знав точно — йому призначено одружитися з Ноель Гарно. У снах його мучили образа, пекучий біль і сором того недільного ранку, затьмарюючи всі можливі сумніви, затьмарюючи навіть по-хлоп’ячому романтичну закоханість, що розцвіла одного разу тихого, теплого вечора в Монтані. Та любов все ще жевріла, але була замкнена наглухо: те, що сталося пізніше, придушило її й заглушило. Тепер його гордість, самоповага, вся його сутність диктувала те, що він має нею заволодіти — аби стерти з пам’яті той день, коли постарів на цілих три роки.