З тої пори Хуан із Ноель не бачився. Наступного ранку він покинув Калпеппер-Бей і відправився додому.
Так, час він провів чудово. Так, тітонька Кора була дуже мила. Він не став писати жодного рядка, але через тиждень отримав від Ноель здивований, хоча й жахливо легковажний лист, в якому вона писала, що дуже рада була знову зустрітися з ним і як погано з його боку було виїхати, не попрощавшись.
«Холлі Морган надсилає тобі найщиріший привіт», — так, із м’яким, награним докором, закінчувався лист. — Напевно, замість мене слід було писати їй. Я завжди вважала тебе безпутником, тепер в цьому й переконалася».
Від жалюгідної спроби замаскувати свою байдужість Хуан затремтів. Він не додав цей лист до дорогоцінної зв’язки, перетягнутої блакитною стрічкою, а спалив його на попільничці — трагічний жест, що ледь не кинув в обійми полум’я будинок матері.
Так і розпочалося життя його в Бостоні — і перший прожитий рік настільки нагадував аморальну казку, що й не варто її оповідати.
Історія ця — про низку безумних, алогічних везінь, на ґрунтовній основі яких виростає згодом дев’яносто дев’ять зі ста невдач. Хоча працював він старанно, але особливі перспективи перед ним не відкрилися — у всякому разі, рівноцінні одержаній винагороді. Він натрапив на чоловіка, який плекав план — абсурдну ідею зберігання заморожених морепродуктів, для реалізації якого вже кілька років шукав фінанси. Хуан через недосвідченість прийняв у цьому проєкті участь і вклав у нього тисячу двісті доларів. Першого року його криклива необачність принесла йому прибуток у чотириста відсотків. Його партнер спробував викупити його частку, але в результаті досягнутого компромісу Хуан залишився компаньйоном.
Внутрішнє усвідомлення долі, що ніколи не покидало Хуана, пророкувало йому багате життя. Але в кінці року відбулася подія, яка змусила його засумніватися, чи має це взагалі якесь значення.
Він двічі бачив Ноель Гарно — перший раз у театрі, згодом — на задньому сидінні лімузина, в якому вона проїжджала по бостонській вулиці, і виглядала, як він пізніше вирішив, блідою, втомленою й знудженою. Коли зустрів її — то залишався байдужим — та потім вже серце його сповнилося величезним хвилюванням і безпорадно затріпотіло, ніби справді стиснуте чиїмись пальцями. Він похапцем сховався під навісом магазину й завмер там — тремтячи від жаху й захоплення в очікуванні, поки вона проїде повз. Дівчина й не знала, що він у Бостоні — а він і не хотів, щоб вона знала, допоки не настане слушна мить. Хуан стежив за кожним її кроком у газетних колонках світської хроніки. Тут вчилася в школі, а он там вже вдома, проводить різдвяні канікули, згодом на Великдень виїхала до гарячих джерел, а восени — представлена серед світського товариства. Час її дебюту: щодня Хуан читав про її присутність на обідах, на танцях, на балах і на зборах, на благодійних вечорах і на театральних постановках Молодіжної ліги. Шухляду його столу заполонили десятки її нечітких зображень з газет. Хуан терпляче чекав. Хай Ноель донесхочу натанцюється.
Коли термін його перебування в Бостоні складав ледь не півтора року, коли перший сезон Ноель затихав у гулі масового переселення у Флориду, Хуанові набридло чекати. І ось сирого й вогкого лютневого дня, коли дітвора в гумових чобітках будувала греблі в забитих снігом канавах, на ґанок будинку Гарно піднявся приємного вигляду добре одягнений блондин і вручив покоївці візитну картку. Задихаючись від стукоту власного серця, молодик пройшов у вітальню й з очікуванням сів.
На східцях почувся шелест сукні, у залі — легкі кроки; вигук — це Ноель!
— Хуане, це ти? — скрикнула вона — здивована, задоволена, люб’язна. — Я не знала, що ти в Бостоні. Я так рада тебе бачити. Думала, ти зовсім мене кинув.
Через мить із глибин Хуана вирвався голос: тепер це виявилося легше, ніж раніше. Чи відчула Ноель зміну, що трапилася з ним, чи ні — та тепер цей молодик змінився. За плечима стояла солідність, яка не дозволить поводитися, мов егоцентричне дитя.