Хуан пояснив, що може й оселитися в Бостоні, і дав їй зрозуміти, що справи в нього йдуть блискуче; потім, хоча це й завдало йому болю, з гумором згадав про їхню останню зустріч, натякнувши, що покинув вечірку на пляжі через спалах гніву на Ноель. Не міг же він зізнатися, що спонукав його до цього сором. Ноель розсміялася. Хуан раптом відчув себе на диво щасливим.
Минуло пів години. У каміні мерехтів вогонь. За вікном темніло, і кімнату огортали примарні сутінки, що створювали всередині будинку ту ж атмосферу, що й на вулиці, серед непорушних зірок. Хуан стояв; тепер сів біля на неї на канапу:
— Ноель…
У холі почулися легкі кроки: покоївка йшла відмикати вхідні двері. Швидко простягнувши руку, Ноель включила електричну лампу на столику біля канапи.
— Я й не помітила, як стемніло, — промовила вона занадто квапливо, як здалося Хуану.
У дверному отворі з’явилася покоївка й оголосила:
— Містер Темплтон.
— Так-так, нехай увійде, — кивнула Ноель.
Містер Темплтон, цілком сформований джентльмен, розтягуючи слова на гарвардсько-оксфордський манер, почуваючись, мов удома, глянув на Хуана з ледь помітним подивом, нахилив голову, пробурмотів стандартно ввічливу фразу й невимушено розташувався біля каміна. Декілька зауважень, якими молодик обмінявся з Ноель, свідчили про його знайомство з її розпорядком дня. Опісля запала коротка мовчанка. Хуан звівся.
— Мені б хотілося незабаром побачитися з тобою знову, — сказав він. — Я подзвоню, добре? І ти скажеш, коли можна буде завітати, гаразд?
Ноель проводила Хуана до дверей.
— Як гарно було знову поговорити з тобою, — сердечно мовила вона. — Пам’ятай, я хочу часто з тобою бачитися, Хуане.
Вийшовши з будинку Гарно, Хуан був таким щасливим, як жодного разу за цілих два роки. Повечеряв він на самоті в ресторані, ледь не мугикаючи вголос; затим, літаючи на хмарах, тинявся по набережній до опівночі. Прокинувся з думкою про Ноель, згораючи від бажання розповісти всім і кожному, що втрачене він знайшов знову. Між ними жевріло щось більше, аніж прості слова: тоді, коли Ноель сиділа з ним в напівтемряві, тоді, коли вона трішки, втім помітно, хвилювалася, коли проводила його до дверей.
Через два дні Хуан відкрив «Транскрипт» на розділі світських новин і пробіг колонку до третьої замітки. Тут очі його, прикуті до неї, звузилися, як у китайця:
«Містер і місіс Гарольд Гарно оголошують про заручини їх доньки Ноель з містером Брукс Фіш Темплтоном. Містер Темплтон закінчив Гарвардський університет в 1912 році і є партнером...».
О третій годині дня Хуан натиснув на дверний дзвінок будинку Гарно і його провели у зал. Звідкись згори почулися дівочі голоси, та ще якесь бурмотіння линуло з вітальні праворуч, саме звідти, де він розмовляв із Ноель минулого тижня.
— Ви не могли б запросити мене в кімнату, де нікого немає? — напруженим тоном звернувся він до покоївки. — Я давній друг — це вкрай важливо, — мені необхідно побачитися з міс Ноель наодинці.
Йому довелося чекати в кімнатці, що прилягала до холу. Минуло десять хвилин, потім ще десять; Хуан почав побоюватися, що Ноель не з’явиться зовсім. Пройшло майже пів години — і тут двері з шумом розчинилися, і в кімнату стрімко увірвалася Ноель.
— Хуане! — радісно скрикнула вона. — Це дивовижно! Треба було здогадатися, що ти завітаєш першим, — вгледівши його обличчя, вона затнулася. — Але чому тебе відвели сюди? — квапливо спитала вона. — Ти маєш вийти й зі всіма привітатися. Я сьогодні вештаюся сюди-туди, мов курка безголова.
— Ноель! — глухо промовив Хуан.
— Що? — Ноель, вже взявшись за дверну ручку, злякано обернулася.
— Ноель, я прийшов до тебе не з привітаннями, — обличчя його побіліло, а голос захрип у зусиллі самоконтролю. — Я прийшов, щоб сказати тобі, що ти робиш жахливу помилку.
— Яку помилку, Хуане?
— Ти прекрасно знаєш, — продовжував він. — Ти знаєш, що ніхто не любить тебе так, як я, Ноель. Я хочу, щоб ти вийшла за мене заміж.
Ноель нервово усміхнулася:
— Але ж, Хуане, це безглуздо! Я не розумію, про що ти говориш. Я заручена з іншим.
— Ноель, ти можеш сюди підійти та сісти зі мною поруч?
— Не можу, Хуане — на ґанку з десяток візитерів і мушу їх зустріти. Інакше це не буде ввічливо. Якось, іншим разом, Хуане. Коли заглянеш наступного разу, тоді залюбки побазікаю з тобою.
— Зараз! — слово задзвеніло гостро, непохитно, майже грубо; Ноель завагалася. — Тільки десять хвилин, — наполягав Хуан.
— Хуане, але мені й справді потрібно йти.
Зиркаючи на двері, вона невпевнено сіла біля нього. Влаштувавшись біля неї, Хуан просто й прямо оповів Ноель про те, які зміни трапилися з ним за півтора року, поки вони не бачилися. Розповів про свою сім’ю, про тітоньку Кору, про таємне приниження, пережите ним в Калпеппер-Беї. Затим відкрив правду про приїзд у Бостон та низку успіхів: і ось нарешті, коли він щось для неї придбав, виявилося, що вже пізно. Хуан не приховав нічого. Його голос висловлював те, що було в нього на душі: від лицемірства й самозамилування не залишилося й сліду, зринуло лиш щире й всепоглинальне почуття. Виправдовує його діяння лиш одне: якимось чином заслужити право постати перед нею, дати їй знати, наскільки надихнула його ця відданість; хай око її зглянеться, хоча б побіжно, над тим, що два роки кохав він її вірно й жертовно.