Коли Хуан спинився, Ноель заплакала. Це жорстоко, сказала вона, викласти перед нею цю правду зараз — якраз коли вона прийняла головне в житті рішення. Не так вже й легко було його прийняти, але обіцянку не можна плюндрувати — вона дійсно збирається вийти заміж за іншого. Перш їй не доводилося чути нічого подібного — і вона дуже засмучена. Їй жахливо, до болю шкода, але нічого не вдієш. Коли б він так за нею побивався, то б повідомив про це раніше.
Але як він міг сказати раніше? Йому нічого було їй запропонувати — крім тієї правди, що одного разу літнього вечора на Заході їх нестримно потягнуло один до одного.
— І зараз ти все-таки мене кохаєш, — мовив він тихо. — Коли б не кохала, Ноель, то б не ридала. Тобі начхати б було.
— Мені... мені тебе так шкода.
— Це більше, ніж жалість. Ти покохала мене нещодавно. Тобі хотілося, щоб я сидів поруч із тобою в темряві. Невже я цього не відчував, невже не розумів? Між нами щось є, Ноель, — щось на кшталт взаємного тяжіння. Щось завжди тягнуло тебе до мене, а мене до тебе — за винятком тої печальної пори. Ох, Ноель, хіба ти не бачиш, що у мене серце розривається, коли я ось так сиджу пліч-о-пліч з тобою, хочу тебе обійняти, втім знаю, що з дурощів ти дала обіцянку іншому?
У двері постукали.
— Ноель!
Ноель підняла голову, швидким рухом приклавши до очей носовичок.
— Так?
— Це Брукс. Можна мені увійти? — не чекаючи відповіді, Темплтон відчинив двері й із цікавістю оглянув обох. — Прошу вибачення, — недбало кивнув він Хуану. — Ноель, там купа візитерів...
— Я зараз буду, — тьмяним голосом сказала вона.
— У тебе все добре?
— Так.
Темплтон, насупившись, ступив у кімнату.
— Люба, ти чимось засмучена? — він кинув погляд на Хуана, який піднявся з місця зі сльозами на очах. Голос Темплтона зазвучав загрозливо: — Сподіваюся, ніхто тебе не скривдив?
Замість відповіді Ноель звалилася на купу подушок і голосно заплакала.
— Ноель! — Темплтон сів поруч і торкнувся її плеча. — Ноель! — чоловік обернувся до Хуана. — Гадаю, вам краще залишити нас наодинці, містере... — ім’я вилетіло в нього з голови. — Ноель трохи втомилася.
— Я не піду.
— Прошу вас, почекайте за дверима. Ми переговоримо пізніше.
— Я не збираюся чекати за дверима. Мені потрібно поговорити з Ноель. Це ви нам завадили.
— І мав на це повне право! — обличчя його налилося кров’ю з люті. — Та хто ж ти такий, чорт забирай?
— Мене звуть Чандлер.
— Що ж, містере Чандлер, ви нам заважаєте — зрозуміло? Ваша присутність тут — верх нахабства й пихи.
— Це вже з якої гори глядіти.
Чоловіки сердито втупилися один в одного. Через хвилину Темплтон допоміг Ноель підвестися й сісти.
— Кохана, я проведу тебе до опочивальні, — мовив він. — День видався напруженим. Коли відпочинеш до вечері…
Допоміг їй звестися. Не дивлячись на Хуана й все ще притискаючи до обличчя носовичок, Ноель дозволила відвести себе в хол. На порозі Темплтон повернувся до Хуана:
— Покоївка, містере Чандлере, подасть вам капелюха й пальто.
— Звідси я і кроку не ступлю, — відповів Хуан.
VII
О пів на сьому Хуан все ще залишався там, коли, опісля короткого стукоту у двері, у кімнатці з’явилася масивна фігура, в якій Хуан впізнав містера Гарольда Гарно.
— Доброго вечора, сер, — гордовито й із роздратуванням кинув містер Гарно. — Чим можу допомогти?
Чоловік підійшов ближче, і в обличчі прочиталася тінь спомину.
— Ох! — пробурмотів він.
— Добрий вечір, сер! — сказав Хуан.
— Тож це ви, так? — містер Гарно, здавалося, губився в нерішучості. — Брукс Темплтон заявив, що ви тут, що ви наполягаєте на розмові з Ноель, — він кашлянув, — і що відмовляєтеся йти додому.
— Так, якщо ви не проти, я хотів би побачитися з Ноель.
— З якою метою?