— А чому я повинна дозволити вам з нею побачитися?
— Просто тому, що я вас прошу. Тому, що коли хтось каже: «Дозвольте» — ви робите крок вбік.
Місіс Пойндекстер насупилася:
— Але це питання стосується Ноель не менше, ніж вас. А я не якась перша зустрічна. Я більше схожа на охоронця, якому дали вказівки, щоб він нікого не пропускав — навіть якщо чужинці благають найніжнішим голоском.
— Ці вказівки ви отримали тільки від батьків Ноель, — Хуан вже втрачав терпець. — Але тільки вона має право голосу.
— Рада, що ви починаєте це усвідомлювати.
— Авжеж, я це усвідомлюю, — спалахнув він. — Я хочу, щоб ви це усвідомили!
— І я усвідомлюю.
— Тоді до чого всі ці безглузді суперечки? — гнівно вигукнув Хуан.
Місіс Пойндекстер несподівано випросталася:
— На добраніч, сер.
Розгублений Хуан теж схопився з місця:
— Чому, що таке?
— Я не допущу, щоб зі мною розмовляли на підвищених тонах, — холодно й тихо вимовила місіс Пойндекстер. — Або ви візьмете себе в руки, або негайно покинете цей будинок.
Хуан зрозумів, що підібрав неправильний тон. Слова застрягли в горлі, і в якусь мить він зовсім втратив дар мови — почувався школярем, який отримав у щоденнику погану оцінку.
— Не в тому річ, — врешті пробурмотів. — Я хочу поговорити з Ноель.
— Ноель не бажає з вами говорити.
Раптом місіс Пойндекстер простягнула йому аркуш поштового паперу. Розгорнувши його, Хуан прочитав:
«Тітко Жозефіно! Це стосується того, про що розмовляли вчора. Якщо на поріг ступить цей нестерпний зануда, а він ступить, та ще й зачне скиглити нав’язливо, прошу Вас, говоріть із ним відверто. Скажіть, що я ніколи його не кохала, що ніколи в житті про це не заявляла, і що його обридливість відштовхує мене. Скажіть, що я достатньо доросла, щоб мати голову на плечах і що найзаповітніше моє бажання — ніколи, за жодних обставин не бачитися з ним.»
Хуан застиг на місці, мов вкопаний. Його всесвіт вмить перевернувся догори ногами. Ноель начхати, їй завжди було начхати. Над ним посміялися — насміхалися ті, хто споконвічно вважав дотепи сенсом життя. Тепер він усвідомив, що всі вони — тітонька Кора, Ноель, її батько, ця красива байдужа жінка — нічим один від одного не відрізняються: всі вони плекають традицію одруження багатіїв всередині своєї касти, встановлення штучних перепон і копання кювету на шляху перед тими, хто наважився зайти за межу літнього флірту. З очей Хуана спала пелена: він побачив, що півтора року боротьби й старань нітрохи не наблизили його до мети; це був біг поодинці наввипередки з самим собою — нікчемний, нікому не цікавий.
Хуан, як сліпий, нишпорив навколо себе в пошуках капелюха, забувши, що той залишився в холі. Як сліпий, відсахнувся від місіс Пойндекстер, коли вона крізь туман подала йому руку й м’яко промовила: «Мені дуже шкода». Потім він опинився в холі, зціпивши записку в руці, яку намагався просунути в рукав пальто; слова, які рвалися зсередини, душили його:
— Я не розумів. Вибачте, що потурбував вас. Не бачив, як насправді будуються стосунки… між Ноель та мною…
Рука його торкнулася ручки дверей.
— Мені теж вибачте, — мовила місіс Пойндекстер. — Виконуючи забаганку Ноель, ніяк не розуміла, що це виявиться так важко… містере Темплтон.
— Чандлер, — байдуже поправив Хуан. — Моє прізвище — Чандлер.
Місіс Пойндекстер завмерла, мов уражена громом, обличчя її побіліло.
— Що?
— Моє прізвище — Чандлер.
Місіс Пойндекстер стрілою метнулася в напівприкриті двері, які з шумом за нею зачинилися. Зі швидкістю світла жінка підбігла до фризової сходинки, яка вела наверх.
— Ноель! — викрикнула вона чистим і дзвінким голосом. — Ноель! Ноель! Спускайся вниз, Ноель! — її чудовий голос розпливався, мов дзвін, під довгастою, високою стелею холу. — Ноель! Спускайся! Це містер Чандлер! Це Чандлер!
Незрілий шлюб
Колись архітектор Чонсі Гарнет збудував для себе мініатюрне містечко з усіх будівель, які спроєктував протягом життя. Експеримент вийшов дорогим та дещо депресивним: іграшка не стала результатом гармонійної цілісності. Гарнета гнітило нагадування про те, що йому часто доводилося творити потворність, а ще тяжче було усвідомлювати, що його діяльність архітектора тривала понад пів століття. Перейнявшись відразою, він роздарував крихітні будиночки друзям, і в кінцевому підсумку конструкції перетворилися на резиденції не дуже вередливих ляльок.
Гарнета поки що — у всякому разі, дотепер — не називали симпатичним дідком, проте він і справді був і підстаркуватим, і симпатичним. Щодня він проводив шість годин в офісі своєї контори у Філадельфії або її філії в Нью-Йорку; для вільного часу залишався необхідний спокій — тихі роздуми про барвисте та насичене подіями минуле. Останні роки не знаменувалися проханнями сторонніх про допомогу, які можна було б вдовольнити розчерком пера в чековій книжці; та й, здавалося, старий досяг того безпечного віку, коли може бути вільним від проблем, що заважають жити. Втім, така безтурботність виявилася передчасною: одного разу влітку 1925 року її перервав пронизливо верескливий телефонний дзвінок. Звучав голос Джорджа Вортона. Чи не міг би Чонсі негайно ж з’явитися у його будинок, у зв’язку з невідкладною справою?