— Дистилятор! — приголомшено вигукнув Гарнет.
— Господиня зберігала дистилятор у нашій кімнатці, тому що більше їй не було куди його подіти. Це в кінці Бектон-стріт — там, де ми жили.
— Чому ж Ллуелін поселив вас у такому місці?
— Що ви, місце там було чудове — ось тільки господиня тримала в нас цей перегінний куб. Ми шукали житло два або й три дні, але нічого іншого не змогли собі дозволити, — Люсі помовчала, віддавшись спогадам, потім додала: — Кімната була дивовижна, ніхто нам не заважав.
— Хм. Так ви й справді ніяк не змогли ужитися?
— Ні, — Люсі зам’ялася. — Це він все псував. Постійно хвилювався чи ми не втнули дурниці. Вночі вставав з ліжка й метався, скиглячи, туди-сюди. А я не скаржилася. Всією душею готова була жити в бідності, аби тільки мирно та щасливо. Збиралася, наприклад, піти на кулінарні курси, так він мене не пустив. Хотів, щоб я весь день сиділа вдома й на нього чекала.
— Як так?
— Боявся, що захочу повернутися додому. Протягом трьох тижнів з ранку до ночі ми нескінченно гризлися. Більш не витримала.
— Здається, що особливих причин для сварок не було, — ризикнув припустити Гарнет.
— Гадаю, я не цілком зрозуміло пояснила, — втомлено видихнула Люсі. — Так, я, як і Ллуелін, розуміла, що все це дурниці. Інколи вибачалися один перед одним та любилися так, мовби ще й не одружилися. Через те я й поверталася до нього. Та все намарно, — Люсі звелася. — Який сенс це все далі обговорювати? Ви все одно не зрозумієте.
Гарнет помізкував, чи вдасться йому повернутися в офіс ще до того, як Ллуелін подасться додому. З Кларком можна поговорити по-справжньому, а Люсі тільки заплутує справу, розгублено коливаючись поміж дорослішанням та втратою перших ілюзій.
Але коли о п’ятій годині пролунав дзвінок і перед ним постав Кларк, Гарнета охопило колишнє відчуття безпорадності: моргаючи, він подивився на свого помічника так, ніби бачив його вперше.
Ллуелін Кларк виглядав старшим за свої роки: високий, худорлявий молодик з темно-рудим, блискучим волоссям й золотисто-каштановими очима. Натурою був дещо нервовою, талановитою й темпераментною, але у виразі його спокійного, сповненого уваги обличчя Гарнет ніяк не міг розгледіти хоч дещицю самозакоханості.
— Сорока на хвості принесла, що ви одружені, — зненацька пробубнів Гарнет.
Щоки Кларка запалали таким відтінком, як волосся.
— І хто ж вам сказав?
— Люсі Вортон. Вповіла всю історію.
— Тож, сер, тепер ви знаєте, — ледь не з викликом відрубав Кларк. — Знаєте все, що слід.
— Що ви наміряєтеся робити далі?
— Не знаю, — дихання Кларка посилилося. — Не можу говорити про це. Бачте, це моя справа. Я…
— Сідайте, Ллуелін.
Юнак сів. Його обличчя раптом нестримно зморщилося, а з очей викотилися дві великі сльози, до яких домішалися пилові частинки, що залишилися після робочого дня.
— Ах ти, чорт! — судомно видихнув він, витираючи очі тильним боком долоні.
— Я дивуюся, чому ви двійко не здатні все владнати? — Гарнет не зводив очей від свого письмового столу. — Мені ви симпатичні, Ллуеліне, як і Люсі, звісно. Навіщо дурити всіх…
Ллуелін енергійно захитав головою:
— Мене вибачайте! Заради неї я й пальцем не ворухну. Хай хоч втопиться — мені все одно.
— Навіщо відвезли її потайки?
— Не знаю. Ми кохали один одного майже рік, а весілля, здавалося, за горами. Потім на нас раптом ні з того ні з сього щось найшло...
— І чому ви не вжилися разом?
— Хіба Люсі вам не розповіла?
— Мені потрібна ваша версія.
— Що ж, все почалося одного вечора, коли вона взяла всі наші гроші й викинула на вітер.
— На вітер?
— Взяла та купила новий капелюшок. Коштував тільки тридцять п’ять доларів, але це були останні заощадження. Коли б не знайшов у старому костюмі тридцять п’ять центів, то й не мали б чим повечеряти.
— Зрозуміло, — сухо зауважив Гарнет.
— А потім… ох, одне потяглося за іншим. Люсі не довіряла мені, відмовлялася вірити, що я піклуватимуся про неї, твердила, що відправиться додому до матусі. Кінець-кінцем зненавиділи один одного. То була величезна помилка — і нічого більше; мені, напевно, мало не все життя доведеться за неї розплачуватися. Почекайте ще, поки історія не стане загальновідомою! — всміхнувся він гірко.
— Чи не надто купаєтеся в самозакоханих думках? — холодно припустив Гарнет.
Ллуелін подивився на нього зі щирим подивом.
— Купаюся в самозакоханих думках? — перепитав молодик. — Містере Гарнет, клянуся, що лише тепер глянув на ситуацію зі своєї перспективи. Заради Люсі я готовий піти на що завгодно, лише б їй було добре, крім одного: жити з нею я не збираюся. Дівча звикло до розкішного життя, — очі Ллуеліна знову замерехтіли сльозами. — Вона — смілива та чесна, буває й ніжна. Закладаюся, що більше я ні з ким не одружуся, але… але один для одного ми отруйні. Не бажаю ще раз її зустріти.