— Люсі! — почув свій голос Ллуелін. — Люсі, вислухай мене. Я зовсім не хочу, щоб ти сиділа та чекала на моє повернення. А твої руки, Люсі, — припустимо, ти підеш на кулінарні курси й обпечеш там свої чарівні пальчики. Не хочу я, щоб твої руки огрубіли й стали шорсткими, і коли б ти тільки набралася терпіння до наступного тижня, коли я отримаю гроші... так що я категорично проти! Чуєш? Я не допущу, щоб моя дружина цим займалася! Не можна ж бути такою впертою...
Стомлено, мовби ті аргументи пустилися в справжню сварку, він осів на стілець та неохоче взявся до роботи. Розклавши приладдя, почав креслити, а коли на листках з’являлася дюжина ліній, жмакав одну за одною кульки та викидав у сміттєвий кошик. «Це вона винна, — шепотів він, — це вона винна в усьому. Та хоч живи з нею пів століття, з чорної квітки білої не зробиш».
Але перед очима Ллуеліна невідступно стояло юне смагляве обличчя — різке й безпристрасне, на тлі серпневих сутінків, на тлі животрепетного натовпу.
«Впевнена. Наш автомобіль стоїть на узбіччі».
Кивнувши головою, Ллуелін спробував хмуро всміхнутися.
— Ну, принаймні є одна річ, за яку я вдячний, — говорив сам з собою. — Незабаром відповідальність спаде з моїх пліч.
Вдивляючись на пустий листок паперу, юнак сидів ще довго; та невдовзі його олівчик легкими штрихами почав щось креслити в кутку. На ті лінії вдивлявся з байдужою безликістю, мовби помахами його долоні керувало щось ззовні. Зрештою кінцевий результат його засмутив і Ллуелін, закресливши малюнок, взявся знову кидати лінії начорно.
Раптом рука потягнулася до нового олівчика та лінійки, зробила рівну лінію на аркуші, відтак ще одну. Минула година. Проєкт набував певної форми та контурів, дещо видозмінювався, частково зникаючи під тертям гумки та постаючи в ідеальнішому втіленні. Через дві години Ллуелін здійняв голову, і, зиркаючи на свою працю, захоплено піддався чарам. Попільничка біля нього була дощенту завалена недопалками. Коли насамкінець вимкнув світло, було о пів на п’яту ранку. Тьмяно освітленими вуличками гуркотіли фургони з молоком, а рожевощокий промінь ранкового сонця прокрадався крізь дахи будинків, щоб лягти на стіл та освітити його нічні труди. То був проєкт заміського бунгало.
Серпень минав, а Ллуелін і далі згадував Люсі з певною злобою та презирством. Коли вона з такою легкістю сприйняла все те, що трапилося всього-на-всього два місяці тому, то він жертвував почуттями до дівчини з пустою душею. Це різко спотворювало уявлення про неї, нього самого, про все, що трапилося. І знову Ллуелін носився з гадкою про від’їзд з Філадельфії якомога далі на Захід, та його цікавили підсумки конкурсу, тож ідею нового життя вирішив відкласти на кілька тижнів.
Копії проєкту юнак надіслав. Містер Гарнет з обережністю відмовлявся від якихось прогнозів, втім Ллуелін знав, що всі працівники офісу, ознайомившись з його планом, плекали неясне захоплення ним. Автор, майже без перебільшень, створив повітряний замок: у такому будиночку ще ніколи не було поселенців. Архітектурний стиль не скидався ні на італійський, ні єлизаветинський; не нагадував будівлі ані Нової Англії, ані іспанської Каліфорнії: то був сплав, що увібрав у себе риси кожної манери. Хтось охрестив його «будиночком на дереві», і ця назва здавалася доволі ясною; однак шарм проєкту випромінювала не стільки його химерність, стільки віртуозність всієї концепції: то було незвична довгота; був чудернацький, до болю знайомий схил даху; були дверцята, за якими ховалися таємні солодкаві мрії. Чонсі Гарнет зазначав, що вперше в житті перед ним — одноповерховий хмарочос, та він зрозумів, що беззаперечний талант Ллуеліна визрів за одну ніч. Припустімо, організатори проєкту не ставили за мету тяжіння до стандартизації: тоді їхній план має шанси на перемогу.
А Ллуелін не вбивався здогадками. Коли йому нагадали про його вік, він лиш змовчав: скільки б років не було, а серцем давно пережив свій вік. Життя його зрадило. Він нерозважливо розсіяв себе на нікудишню дівицю, і за те світ покарав його так нещадно, мовби дозволив розтринькати не свої духовні цінності, а чиїсь чужі. Зустрівши Люсі на вулиці ще раз, пройшов повз неї навіть не змигнувши оком: та день зіпсував нав’язливий спогад про її обличчя, що виражало лиш байдужість й видиво темних очей, які зоріли тільки нещирим докором.