На початку вересня Ллуелін отримав листа з Нью-Йорку, який повідомляв, що зі чотирьохсот представлених проєктів журі обрало переможцем його план. Ллуелін безутішно, хоч і випромінюючи нелюдське піднесення, увійшов у кабінет містера Гарнета та поклав листа на стіл роботодавця.
— Я дивовижно щасливий через те, — почав він, — що моя мрія здійснилася: перед від’їздом я б хотів виправдати вашу віру в мене.
Обличчя містера Гарнета виразило стурбованість:
— І стосується справа Люсі Вортон, чи не так? — запитав він. — Все ще думаєте про це?
— Не можу бачити її, — заявив Ллуелін. — Щоразу мовби диявол вселяється.
— Але маєте залишитися тут, поки для вас не побудують будиночок.
— Заради цього я, можливо, приїду. Хочу поїхати сьогодні ж увечері.
Гарнет окинув Ллуеліна задумливим поглядом:
— Не схвалюю ваше рішення. Маю розповісти те, що хотів тримати за язиком. Про Люсі можете зовсім забути; будь-яка відповідальність остаточно знята з вас.
— Прошу? — Ллуелін відчув, як серце в грудях стукоче швидше.
— Вона виходить заміж за іншого.
— Виходить заміж за іншого? — глухо перепитав Ллуелін.
— За Джорджа Гемміка, який представляє бізнес її батька в Чикаго. Вони оселяться там.
— Зрозуміло.
— Вортони витають у блаженстві, — продовжував Гарнет. — Думаю, вони все дуже близько сприймають до серця — напевно, воно того не варте. Шкодую, що основний тягар поклали на ваші плечі. Але незабаром знайдете дівчину, яка вам дійсно підходить, Ллуеліне, а поки, найрозумніше рішення для тих, кого це стосується — намагатися забути про те, що трапилося, мовби нічого подібного й не було.
— Але я не можу це забути, — нестійким голосом відгукнувся Ллуелін. — Не розумію, чого ви всі хочете — ви, і Люсі, і її батьки. Спочатку розіграли оту трагедію, а тепер просто плюнь та забудь! Спочатку зображали мене порочним звіром, а тепер — знайди собі дівчину, яка дійсно підходить. Люсі збирається за когось заміж і переселиться в Чикаго. Її батьки пречудово почуваються, оскільки преса не розголосила про нашу таємну втечу й не підірвала їх репутацію. Все вийшло якнайкраще.
Ллуелін замовк, приголомшений та пригнічений байдужістю, яку проявило до нього його оточення. Все було намарно: закиди, якими бичував себе, не мали сенсу, виявилися пустопорожніми.
— Гаразд, — мовив він з невластивою йому холоднокровною інтонацією. — Тепер мені зрозуміло, що з самого початку й до кінця я був єдиним, хто сприйняв цю справу серйозно.
Будиночок з верандою, неміцний на вигляд, втім милий для ока, на тлі ясного неба виблискував свіжою синьою фарбою, що нагадувала яйце вільшанки. Красуючись на нещодавно вкладеному дерні між двома іншими будівлями, він одразу ж впадав в очі та надовго приковував до себе зір, змушуючи подорожніх розтягатися в усмішці на кшталт дитячої. Всередині відбувається щось особливе, миготіло у вашій голові — щось чарівне, і, можливо, магічне. А може, весь фасад розкривається, мов передня частина лялькового будиночка; ваші руки самі тягнуться до клямки, бо не в змозі встояти перед спокусою заглянути всередину.
Задовго до прибуття Ллуеліна Кларка та містера Гарнета перед будинком зібралася невелика юрба: знадобилися неабиякі зусилля двох полісменів, аби відтіснити тих, хто згорав з нетерпіння звалити міцний паркан та потоптатися акуратною галявиною. Коли автомобіль обігнув ріг і Ллуелін вперше побачив будиночок на власні очі, до горла підступив клубок. То було його творіння — живий виплід фантазії. Раптом сяйнула думка: будинок не підлягає продажу, нічим іншим на світі йому так пристрасно не хотілося володіти. Цей дах для нього був втіленням тотального сенсу кохання, обіцяючи безконечне сяйво та тепло: тільки тут знайде він притулок та перепочинок від всіх розчарувань, які піднесе доля. Та на відміну від любові, будинок цей не стане пасткою. Майбутня кар’єра в уявленнях постала наче промениста стежка, і вперше за останні пів року він відчув, що переповнений щастям.
Промови та привітання Ллуелін слухав, мов у тумані. Коли мав звернутися до гостей, плутаючи слова подяки, зауважив Люсі, що стояла осторонь пліч-о-пліч з якимось молодиком: та навіть це не шпигнуло його так боляче, як неодмінно шпигнуло б місяць тому. Все кануло в минуле: мало значення лише майбутнє. Ллуелін тепер беззастережно, без краплі суму, всім серцем сподівався, що її чекає щастя.