— То чого зажурилася, жінко? Розповідай, може, чим і допоможу.
— Боюся я, — каже вона, — що мій чоловік, сотник, який ще за життя вважався родичем чорту, повстане з пекла і мене до себе забере.
— Твоє лихо — не біда, — відповів Данило. — Доводилося мені за життя й самому чорту чортів виписувати. От як вийдеш за мене, то й піде твій чоловік спочивати на віки вічні.
Здригнулася Христя, коли почула таке, бо дуже страшним видався їй подорожній. Не інакше, як чаклун. Відповідає вона йому:
— Гріх це великий, добродію. Чоловіка свого ще не поховала, а вже знову заміж… Не по-божеськи це.
— Дивись, як би тобі жалкувати не довелося, — каже Данило насуплено. Видно, розгнівався він.
— Хай буде, як Бог схоче, — відказала Христя. Чоловік пирхнув і піднявся з-за столу.
— За обід спасибі, — каже. — А про інше гарно подумай. Як надумаєш, то тільки поклич мене. — Шапку в руки й вийшов з хати.
От спустився вечір, і на душі у Христі моторошно стало. Запалила вона свічки перед образами, тоді знайшла довгу мотузку і міцно прив’язала мерця до лави, як казали люди. Сама сіла і все згадує, що їй Данило Чорний сказав. „Нічого, думає, як Бог захоче, то й захистить від нечистої сили“.
Десь опівночі заворушився її мертвий чоловік. Сіпається, хоче підвестися, але мотузка міцно тримає. Христя злякалася і ну читати молитви за спасіння душі, аж тут він голову повернув і очі відкрив. Дивиться на неї і питає глухим голосом:
— А що, вийдеш за мене, Христино?
Вона зрозуміла, що це подорожній до неї балакає, і перехрестилася тричі.
— Ні, — відповідає. — Не піду! Бог мене вбереже.
— Дивись, — каже труп. — Мало в тебе часу залишилося.
Та й затих.
Довго думала жінка про те, що побачила. Стало їй ясно, що не треба було пускати до хати того лихого чоловіка, проте нічого вже не вдієш. І почала знову молитися, щоб врятував її Бог від нечистої сили.
Через дві години покійник знову відкрив мертві білі очі. Позвивався на лаві та й питає голосом Данила:
— То чи вийдеш за мене, Христино?
— Ні, — відказує. — Бог мене вбереже.
Чує — за вікнами щось вовтузиться, сміється і у шибки стукає. Превеликий страх стиснув її серце.
— Як знаєш, — він у відповідь. — Тільки ще менше у тебе часу залишилося.
Раз — і затихло все, і під вікнами більше нікого не чуть. Христя ледь жива від жаху, молиться без упину і поклони образам б'є. „Тільки б до півнів протриматися, думає, а там кілка йому у груди та й поховаємо“.
І ось пройшло ще дві години, і в третій раз розплющив очі мертв'як. Подивився на неї і питає:
— То як, жінко, підеш за мене?
— Ні! — скрикнула вона. — Ні, не піду!
— Як собі знаєш, — каже. — Сама собі долю обрала.
Розірвав труп мотузки, як павутину, і сів на лаві, а синє його обличчя страшно розтягнулося, немов би у посмішці, і язик з рота випав. Закричала вона від жаху і тільки хотіла хреста на себе накласти, як тут порозліталися всі шибки і полізла у хату всіляка нечисть. Накинулися вони на неї, схопили — і розірвали на шматки.
А тут якраз півень вдалині проспівав. Мертвий сотник впав на лаву, як бревно, а вся та гидота розлилася юшкою по всій підлозі. Так їх і знайшли люди.
Зрозуміли всі, що діло тут дуже нечисте, якщо чаклун і Божого імені не злякався. І тут з'явився серед них Данило. Зазирнув у хату через розбиту шибку і каже громаді: „Я такий і такий, якщо оселюся тут, то зроблю так, що ніяка нечисть вас більше не чіпатиме“. Люди погодилися, хоча й не дуже їм сподобався незнайомець. Проте добре, коли є в селі людина, що може бісову силу подолати. Данило виніс з хати труп сотника, люди забили йому кола у груди і поховали на неосвяченій землі. А вже те, що від хазяйки залишилося, ховали по-християнськи, оскільки вирішили, що не винна жінка і постраждала через лиху людину…»
Стефан здригнувся і прислухався — йому раптом здалося, що там, за вікном, відбуваються якісь рухи. Він довго вдивлявся у темряву, проте побачив лише гілля сливи, що меланхолійно хиталося у місячному світлі. З вуст зірвався подих полегшення.
«Господи», подумалося йому, «після таких оповідок починаєш жахатися власної тіні».