Зійшовши зі східців, попрямував було до воза, коли раптом його хтось гукнув. Стефан повернув голову. Відокремившись від натовпу, що скупчився навколо бочки з пивом неподалік, до нього йшов якийсь чолов’яга. Його обличчя видалося йому знайомим, а через мить згадав. Микола Грицик. Той водій, що підвозив його вчора. Судячи з напівпорожнього кухля в руці, сьогодні в нього був вихідний.
— Здоров, письменнику! — вигукнув Грицик, до хрусту стискаючи Стефанові руку. — Що, невже передумав?
— Та ні. Ось приїхали з родичем по хліб.
— Ага. Знайшов-таки своїх?
— Можна й так сказати, — відповів з посмішкою.
— А я оце з хлопцями заправляюся, — добродушно відказав водій, збовтуючи рештки пива. — Пішли, пригощу.
— Я б залюбки, але…
— Гей!
Озирнувся. Семен вже сидів на візку, попахкуючи цигаркою, і дивився в їхній бік. Стефан знизав плечима.
— Час рушати.
— Гаразд, коли так, — промовив водій. — Але ти ще подумай про те, що я казав. Жінка дуже з тобою познайомитися хоче.
— Неодмінно подумаю, — пообіцяв і відчув полегшення, коли повернувся до Грицика спиною. Непоганий чоловік, ось тільки трішки нав’язливий — хоча, можливо, ця риса притаманна усім мешканцям цих місць.
— Що, вже й друга собі знайшов? — запитав Семен з іронією. Стефан видерся на воза і сів на лаві поруч з ним.
— Той водій, що віз мене, — коротко пояснив.
— Угу. Ясно. — Семен потягнув за віжки й крикнув: — Н-но, здохляко!
Повернувшись додому, Стефан хотів було засісти за свої записи, але у хазяїна знайшлась для нього робота — треба було спиляти верхівку горіха, що кидав велику тінь на подвір’я. Отримавши величезну ножівку, він покірно поліз на дерево, у той час як сам Семен заходився майструвати якусь подобу собачої буди.
— Сусід пообіцяв гарне цуценя, — пояснив. — А жити йому нема де. Як наш старий пес здох узимку, я його халабуду на дрова пустив — думав, що більше не знадобиться.
Стефан у відповідь лише трусонув гіллякою. Що ж, можна було очікувати, що у Семена неодмінно знайдеться якась робота для гостя з міста. Справді, чого б і не поексплуатувати письменника, поки той не втік від важкої селянської долі назад у місто? Але якщо Семен думав, що у того руки ростуть з іншого місця, то тут він помилився — робота не лякала. Через хвилину верхівка дерева, тріснувши, полетіла на землю, і Стефан повільно зліз, вважаючи, що впорався з усим не гірше справжнього селянина. Семен став на ноги й схвально хитнув головою.
— Непогано… як для міського. Ну, тоді ходімо в сарай — допоможеш мені плуг полагодити.
— А як же буда? — запитав без особливої надії.
— Та нікуди вона не дінеться. А як захочеш, то потім і з будою попрацюємо.
Коли Уляна вийшла у двір і повідомила, що обід готовий, Стефан відчув, що трошки погарячкував, коли мріяв оселитися тут назавжди. Звичайна, як для місцевого, норма роботи, для нього видавалася надмірною, і він потай від Семена роздивлявся мозолі, які раптово повискакували на його долонях. Проте, сівши за стіл, він не міг не визнати, що після таких от навантажень апетит прокидається просто звірячий. Навернувши дві добрячі миски червоного борщу, він помітив хитруватий погляд хазяїна, який прекрасно все зрозумів. Що ж, хай дивиться і не думає, що його гість вміє працювати тільки на папері.
Після обіду вирішив прогулятися, бо відчував, що на переповнений шлунок нічого путнього не напише. Запаливши цигарку, вийшов на шлях і побрів вулицею, мимохідь кинувши погляд на Данилову хату. В селі було так само тихо — лише звідкилясь доносилися жваві голоси дітей, та у сусідньому дворі ритмічно гупала сокира. Він ішов, вдихаючи на повні груди чисте повітря, у якому виразно відчувався аромат хвої, і з цікавістю роздивлявся навколо. Схоже, тут і справді ніколи нічого не відбувається; навіть час іде зовсім по іншому — мляво і неквапно. Того й гляди, зовсім зупиниться. Мабуть, тут можна, особливо не напружуючись, спокійно дожити до ста років — у всякому разі, така можливість його б зовсім не здивувала.
Неначе в підтвердження цієї думки помітив старезного діда, який незворушно сидів на лаві з таким виглядом, немовби це заняття є найприємнішим у світі. Пам’ятаючи, що селяни люблять, коли з ними вітаються навіть незнайомі люди, Стефан схилив голову і приязно промовив:
— Доброго дня, діду!
Старий розплющив свої маленькі очі й глянув на раптового перехожого, тоді підняв руку і поманив його до себе вузлуватим пальцем.
— А йди-но сюди, синку.
Коли той наблизився, хитнув головою на лаву:
— Присідай.
Стефан покірно опустився поруч. Дідуган примружено дивився на нього.