— То хто ж ти такий, га? — запитав він скрипучим голосом. — Начебто ніколи тебе тут не бачив…
— Стефан Хошкевич. Я тільки вчора…
— A-а, то ти і є той городянин, що у Семена оселився?
— Так, — Стефан здивувався, наскільки швидко тут розходяться новини. Він-то вважав, що його ніхто не бачив.
— А хто ж ти йому будеш? — продовжував розпитувати старий.
— Матвій Стеценко був моїм дідом, — відказав він просто. Той хитнув головою.
— Ага, ясно. А чого ж ти тепер сюди приїхав? Хіба не знав, що Матвій помер давно?
Стефан зітхнув. Чого всі намагаються влізти в його справи? У нього не було ніякого бажання знову торкатися мети свого приїзду.
— Давно не був у селі, — відповів він. — Захотілося трохи розвіятися.
— Еге. Мабуть вдома вже їсти нема чого? — стариган хрипло розсміявся. — Розумію. Та тільки треба було тобі в якесь інше місце їхати.
«Ось, знову», подумав Стефан. Але тепер він хоча б знав причину, через яку його хочуть відправити з Маренівки. Згадалося попередження Семена про те, щоб він ні з ким більше не балакав на цю тему… Але, може, цей старий щось додасть до того, що йому вже відомо?
Він обережно запитав:
— Але чому?
— Не треба тобі це знати, — сказав той. — До нас давно вже ніхто не приїзджав — забулися про це село, то хай би воно так і залишалося. Ти б теж їхав звідси.
— Дякую за попередження, але я збираюся пробути тут ще кілька днів.
— Як собі знаєш, — дід повільно підвівся на ноги й подивився на нього. — Ось тільки як би тобі потім жалкувати не довелося.
Він пішов геть, спираючись на свою палицю. Стефан дивився йому вслід і розмірковував. Жалкувати? Він буде жаліти лише в тому випадку, якщо прислухається до їх порад і втратить таке потужне джерело натхнення.
Повернувшись додому, відразу сів за ноутбука і продовжив писати. Тепер можна було починати розробку сюжету. За цією справою він просидів до вечора, аж поки Семен не покликав його вечеряти.
Так пройшов перший день його перебування в Маренівці. Далі був другий, третій, і з кожним цим днем відчував, як справа потроху зсувається з мертвого місця, і сподівався, що зможе довести її до кінця.
Стефан писав.
Чого не знав Стефан (8)
Яке з людських відчуттів найсильніше? Любов? Може, страх? Так, вони відіграють значну роль у житті, проте все ж найголовнішим для людини є відчуття реальності. Якщо воно зникає, разом з ним йдуть у небуття і всі життєві орієнтири, перетворюючи особистість на корабель без капітана й команди, що його все далі несуть в океанську безодню потужні хвилі. Необхідно відчувати землю під ногами, щоб і надалі без перешкод рухатися прокладеними життям рейками.
У більшості людей це почуття нагадує стрижень, міцний і непохитний, що гострим списом проходить крізь все їх існування. До таких людей належав і Стефан. Маючи надзвичайно багату уяву, він все ж ніколи не ставив під сумнів закони природи та свої власні уявлення щодо них, і тому все його життя було чітким і зрозумілим. Так, його цікавило реальне й нереальне, але лише як стороннього дослідника, з тих, що годинами роздивляються під збільшувальним склом цікавий різновид метелика «мертва голова». Припустити, що таке може статися насправді?
Це жарт?
Він не сприйняв серйозно те, що розповів йому Семен.
Все це було лише забобонами, доведеними до фанатизму, гадав. Щось на зразок спалення відьом у часи середньовіччя. Так, він очікував, що зіткнеться з чимось подібним, проте в цьому селищі все зайшло надто далеко.
Ні, Стефан зовсім не збирався нікого засуджувати — що було, те було — але не треба вимагати від нього такої ж сліпої віри в усе це. Власна думка завжди залишалася для нього останньою.
І все ж таки істина була жорстокою. З певної точки зору, Семенова розповідь була лише верхівкою айсбергу.
Всієї правди не знав ні він сам, ні його несподіваний гість.
Ні той, ні інший не знали, що дівчинка, яка безслідно зникла в сороковому році, закінчила своє коротке життя в руках людини, старішої за саме селище і всіх його мешканців разом узятих. Це сталося на невеличкому місцевому цвинтарі, під пильним оком повного місяця, що похмуро дивився на все це з чорних небес. В ту ніч несамовитий вітер шумів у верхівках дерев і гнав по небі аморфні уривки хмар, що складалися у якісь примарні постаті, і очі таємничої постаті уважно стежили за цими метаморфозами. Він прагнув отримати відповідь.
— Отче, — казав він у вируючу пітьму. — Батьку темряви і царю смерті! З покорою приношу тобі цю жертву, незаймане тіло і чисту кров. Прийми її і дай мені свій знак!