Він зтрусив попіл на витертий гумовий коврик біля дверей і раптом закляк на місці. Глина. Засохлі шматки глини на ньому, наче хтось зчистив її зі своїх підошов. Дивно… вже три дні на вулиці було сухо і спекотно, і набрати у взуття такої грязюки можна було лише в лісі, та й то при бажанні. Борючись з недобрими передчуттями, він зазирнув у хату і коло дверей побачив Стефанові капці. Брудні.
Але ж вчора, після звичайних вечірніх посиденьок, коли вони вже йшли у хату, на Степанових ногах не було ніякого бруду. А тоді Семен запер двері, вони розійшлися по кімнатах, і більше той нікуди не виходив. Чи він помиляється?
На газеті залишилося два брудні відбитки його ступнів. Тут він перевзувся, коли повернувся… звідки? Де він міг вештатися вночі, щоб вляпатись у таку багнюку?
Щось всередині підказало Семену, що скоро він про це дізнається.
На кухні Уляна загуркотіла посудом, і він здригнувся, приходячи до тями. Руки автоматично закинули капці під стару шафу з одежею, немовби прагнучи зняти з себе відповідальність за те, що могло статися…
«Нічого не сталося», заспокоїв себе. І сам у це не повірив.
Викинувши недопалок, пішов сказати дружині, щоб готувала сніданок.
День
Німенків хлопець першим довідався про все. Він пронісся вулицею, підстрибуючи на старому кособокому велосипеді, і ледь не налетів на стару Параску, що вела корову на пасовисько. Та ойкнула і прудко відскочила вбік, посилаючи прокльони навздогін розбишаці, а хлопчак помчав далі, щосили накручуючи педалі. Він поспішав донести новину батькові.
Семен провів день на городі. Налягав на лопату, вивертаючи з землі грудки більші, ніж цього потребувала садівля картоплі. Уляна кілька разів робила йому зауваження, але навряд чи він їх чув. Просякнута потом майка липла до тіла, а в голові роїлися зловісні думки, і він з усіх сил прагнув їх позбутися, хоча й знав, що це марно. І коли хтось коло хвіртки вигукнув його ім’я, то просто встромив лопату в ґрунт і пішов до хати, бо вже знав, що це прийшли погані новини.
Василь Німенко чекав його коло лави, навалившись на паркан всією вагою свого дебелого тіла. Відразу ж запитав:
— Де він?
— Хто?
— Твій квартирант, чорти б його забрали. Де він?
— Поїхав, — спокійно відповів Семен. — Сьогодні вранці.
— Бісова душа! — гримнув Василь. — Ти хоч знаєш, що він накоїв?
— І що ж?
— Сунув свого носа куди не слід, ось що. Мишко сказав, що бачив біля кручі свіжовикопану яму. На тому самому місці, де…
— Ясно, — Семен роздивлявся свої брудні нігті. Він уникав зустрічатися з Василем поглядом.
— Ясно? — той аж затрусився. — І це все? Ти хоч уявляєш, що це значить?
— Може й нічого. А з чого ти взяв, що це зробив письменник?
— А хто ж іще? Я його тільки побачив, а вже знав, що ненадійна людина — ходив усе, на всі боки озирався, наче винюхував щось… Ось тільки звідки він дізнався про те місце? — очі Василя підозріло звузилися: — 3 усього села про нього знають чоловік десять. Може, це ти бовкнув зайвого?
Семен важко зітхнув. Ну ось, тепер його вважають винним в усьому.
— Може, я й розповів йому дещо… але нічого такого.
Він знав про кручу, але ніколи б не знайшов її могилу. Він навіть ніколи там не був!
— Але хтось все ж таки випустив її звідти. Тіла там немає.
Вони не відрубали їй голову тоді, і якщо хтось висмикнув кілка…
— Гадаєш, це можливо? — знову у всій своїй красі з’явилися погані думки. «Ні, не міг він цього зробити. Не така це людина… А якщо щось примусило його? Так само, як штовхнуло мене розтулити пельку і розповісти йому все?»
Ні, це неможливо. Всі вони давно мертві. Якщо тільки…
Андрійко?
— Здається, у нас знову неприємності, — сказав йому Василь. — І здається, треба щось робити.
— І що ти пропонуєш?
— Піти в ліс, знайти її і закінчити те, чого не доробив мій батько. Якщо вона справді ожила, то повинна бути десь неподалік.
— Це ризиковано, — Семен ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді. Напевне, він і сам почав ставитися до цього, як до старих байок. — Вона не боїться денного світла і може напасти першою.