Стефан щось пробурмотів, і вона нахилилася поближче, відставивши сковорідку вбік.
— Що?
— Я проклятий, — повторив він і підняв своє бліде обличчя. Вираз болю на ньому вразив її. — Ось що зі мною. Я занапастив свою душу, і Бог відвернувся від мене.
Вона не відразу знайшла, що відповісти. Ні, він все ще марить. Ну хто, питається, примушував її тоді розпитувати його про той сон? Ось у що це вилилось. Проте, схоже, він розумів, що каже — це було видно по його очах.
— Що ти маєш на увазі? — перепитала вона, все більше тривожачись.
— Невже не розумієш? — викрикнув Стефан. — Я випустив її з могили! Я прирік тих людей на загибель!
— Кого ти випустив?
— Ту дівчину! Вампіра! Я розрив могилу, де вона лежала увесь цей час, і висмикнув кілок з її грудей. А за це вона примусила мене випити своєї крові!
«Збожеволів», раптом подумала вона. Разом з цією думкою Марину охопив жах, та такий, що затремтіли ноги.
Його мозок не витримав, і всі ці кляті історії звели його з розуму. Стефан між тим продовжував:
— Ти ж читала мої записи — там було все про цю дівчину.
Оксану. Я гадав, що все це лише легенди, але вони відчули, коли я з’явився в селі. Я був єдиним, кого вони могли примусити зробити це. І ось тепер вона на волі, а я повністю в її владі, і буду змушений робити все, що вона накаже!
Він зупинився, дивлячись на неї розширеними очима. Марина якусь секунду мовчала. Вона готувалася почути щось страшне, але це… Хитнула головою:
— Стефе, але це ж… Це божевілля! Ти прагнеш переконати мене, що в тому селі живуть вампіри?
— У нас є Біблія? — запитав раптом.
— Так, але…
— Принеси.
Стефан з розпачем дивився на дружину. Врешті вона здалася і, відкинувши рушник, пішла в кімнату. Так, Біблія у них була — їй подарували на одному з виступів якогось іноземного проповідника, на який вона колись випадково потрапила. Відшукавши книгу на переповненій фантастикою полиці, Марина повернулася на кухню і поклала її на столі перед ним. Що ж, побачимо, що він намагається довести.
Він глянув на чорну шкіряну обкладинку з витавруваним на ній золотим розп’яттям, і його обличчя викривила гримаса. Піднявши руку, Стефан промовив:
— Дивись.
Зупинивши пальці над книгою, він прошепотів: «Господи, вибач мені», — а тоді торкнувся зображення хреста. Спалахнуло, і він, скрикнувши, відсмикнув руку. Вона побачила, як від Біблії підіймається сивий димок, а на обкладинці залишилися його відбитки.
— То як? — істерично вигукнув він. — Побачила? Тепер ти мені віриш?
Марина стояла посеред кухні, на якийсь час втративши можливість розмовляти. Вона спробувала взяти його руку, але він вирвався і похитав головою.
— Ні. Не хочу, щоб ти торкалася мене.
— Стефе…
Голова в неї пішла обертом. Невже все це правда? Згадалося все, що вона прочитала в його нотатках, і серце її захололо. Стефан дивився на свої пальці, на яких червоними плямами спухли опіки.
— Я збираюся повернутись туди, — сказав він несподівано.
Почувши його слова, Марина забула про все інше. Як, знову? Він, мабуть, справді з’їхав з глузду.
— Навіть не думай, — відповіла вона знервовано. — Як ти можеш повертатися туди після всього?
— У мене немає іншого виходу. Я мушу знайти її і вбити — тільки так я зможу сподіватися на пробачення.
— Ні! Нізащо!
— Чорт забирай! — він скочив на ноги. — Невже ти не розумієш, що це справа життя та смерті?! Може, мені вдасться врятувати когось з тих людей. Я заварив цю кашу — мені її і їсти, і ти мене не зупиниш.
— Але як…
— Ніхто з тієї нечисті мене не чіпатиме, бо на мені знак їх володарки. І я спробую повернути це проти них самих.
«Це найбожевільніша розмова в моєму житті», — подумав Стефан. Ще сорок вісім годин тому він думав лише про книгу й про те, як закрутити сюжет, і ось тепер життя пропонує йому свій власний сценарій. Що ж, у нього знову немає іншого вибору, як тільки грати за цими правилами.
— І ти гадаєш, що вони так просто дозволять тобі повернутися і всіх перебити? — спитала Марина. Зітхнувши, він відповів:
— Ні, я так не думаю. Але це не має значення. Я мушу спробувати, а далі хай буде те, що має бути.
Цієї ночі сон не йшов до них.
Знову в дорозі (13–14)
Стефан усвідомлював, що ця поїздка буде дуже непростою. Так воно і сталося.
На вокзал він прибув вчасно, проте виявилося, що його електричку затримують на півтори години у зв’язку з ремонтом колії. Увесь цей час він провештався в залі очікування, безперервно поглядаючи на годинник. Хоч це й не мало особливого значення, але він хотів потрапити в Маренівку до настання темряви — в такому разі у нього були б деякі переваги. Проте, складалося враження, що якась сила намагається затримати його приїзд. Може, це йому тільки здавалося, хоча… все можливо. Його плани для них — як відкрита книга, і, напевне, уся та диявольська зграя зробить все, щоб він не зміг їм перешкодити, поки все не закінчиться.